СІЛЬСЬКИЙ ХУДОЖНИК ПОЧИНАЄ КАРТИНУ З МОЛИТВИ

Іконописця Петра Солодкого (на фото), який родом із Тернопілля, доля привела у село Мильці Старовижівського району, де за роки нашої незалежності відродився Свято-Миколаївський монастир...

Мар’яна ВЕРБІВСЬКА

Петро Павлович каже, що малює, відколи себе пам’ятає. Школярем від свого хисту навіть мав зиск — за гарну картинку однолітки пропонували бублики чи халву. Малярство виявилося сильнішим за перспективу здобути професію у Бережанському технікумі механізації та електрифікації.
— Коли дізнався, що в одному з профтехучилищ Тернополя набирають групу столярів та різьбярів по дереву, подався до обласного центру, — пригадує мій співрозмовник. — Дядько, який радив навчатися у технікумі, за цей вчинок нагнівався і не розмовляв зі мною. Зате вже на першому курсі училища я влаштував виставку своїх робіт.
Його міцні руки вправно тримають і різець, і пензлик. Коли доля закинула на Волинь, отримав благословення розписувати храм у селі П’ятидні Володимир–Волинського району. Потім Петра Солодкого запрошували оздоблювати церкви в Луцькому, Іваничівському, Любомльському, Старовижівському районах. Багато його столярних та малярних робіт у Милецькому Свято–Миколаївському монастирі, для якого виготовляв кіоти, писав ікони, облаштовував колодязь. Створив портрет владики Ніфонта, виконував замовлення простих людей. Працював навіть у Криму — тричі їздив у Керченський храм Миколая–Чудотворця.
—Там залишилося ще багато незакінченого, — веде далі пан Петро. — Але через анексію півострова навряд чи вдасться туди поїхати знову.
Хвилі житейського моря не випадково прибили його до маленького села на Старовижівщині. Майже  п’ятсот років тому навколишня мальовнича природа так сподобалася православним монахам, які пливли Турією, що вони назвали  цю  місцину «милим місцем» — Мильцями. І заснували свою обитель. Петро Павлович не тільки прислужився їй, а й знайшов свою долю. З першою дружиною у нього життя не склалося. Вона разом із сином Дмитром виїхала до Німеччини.
— Якось почув, що в однієї місцевої жительки трагічно загинув чоловік, — розповідає Петро Павлович. — Зайшов на її подвір’я, привітався. Кажу їй: «Житиму у вас». «Як?» — дивується господиня. «Як чоловік із жінкою», — відповідаю. З-за літньої кухні виглядають хлопчик і дівчинка. Шкода їх стало. Так ми і зійшлися. Згодом отримав благословення від владики на цей шлюб.
— Він у мене найкращий, — уже ця коротка фраза, яку вплітає у нашу розмову Світлана Йосипівна, переконує: справжнє сімейне щастя назавжди оселилося у скромній сільській хатині. Її звеселяють кімнатні квіти. У світлиці на столі — Біблія та інші духовні книги. Вони підказують іконописцю нові сюжети. На стінах — образи Спасителя, Богородиці, Почаївської Божої Матері, Святого Миколая, ікона «Розчулення», навколишні пейзажі, картини з життя козаків.
Запитую, як народжується новий задум.
— А він ось тут болить, — прикладає руку до серця мій співрозмовник. — Як лікар лікує, так і ти тамуєш той біль. Починаю з молитви «Отче наш». Про спиртне, навіть пиво, мови не може бути. У цей час навіть дружина до мене не озивається.
Останнім часом йому не дають спокою події на Сході України, однак остаточно задум ще не визрів. Та й часу не було, бо, як і кожен, хто живе у селі, мусить дбати про господарку. То граблі робив, то ручку до коси, то город садив. Але добре полотно, яке йому подарували, чекає перших рішучих мазків, щоб сільський художник втілив нарешті те, що йому давно болить.