ЖИТТЯ ЗА ПАРКАНОМ

Його розкішне обійстя заховане від сусідів за високою огорожею.
– Нема чого підглядати, як начальство живе, – відповів Борис Петрович на докір дружини, навіщо, мовляв, від людей відгороджуватися...

Ольга ЧОРНА

Борис Петрович усе життя в чиновниках ходив. Містяни його недолюблювали. Пихи й гонору мав багато. Навіть родичів поділив на «бідних» і «таких собі». Нарікав, що з сусідами не пощастило: занадто прості для його посад. Ні в гості піти, ні до себе запросити. Вітався під настрій. А коли в сусідки, яка мешкає через дорогу, син потрапив у страшну аварію й жінка попросила в Бориса Петровича допомоги, послався на зайнятість. Максим залишився інвалідом. А сусідка затаїла образу.
Ліда, дружина, зайвого слова ніколи не сказала. Казали, чоловік доїдав її, що не змогла народити дитину. «І кому все це добро дістанеться?» – гадали сусіди й родичі.
Було багато охочих заприятелювати з Борисом Петровичем, бо «він може все». Його запрошували на різні імпрези. Він любив увагу. Вмів гарно говорити і виголошувати тости. Ліді ці заходи не подобалися. Але мусила бути з чоловіком. Їй співчували. Часто ловила на собі жалісливі погляди. У такі миті хотілося заховатися за високим парканом…
Чим вищу посаду отримував Борис Петрович, тим зарозумілішим ставав. Шкільні та інститутські друзі стали колишніми. Знався лише з потрібними людьми. А ще почав «хворіти» жінками-брюнетками. У його дружини пшеничний колір волосся. Коли був парубком, бився з хлопцями за Ліду. Минув час, і красуня з волоссям стиглої пшениці перетворилася на сполохану сіру мишку.
…Людей, які приходили зі своїми проблемами до його кабінету, Борис Петрович зневажливо називав «прохачами». Ким для нього були прості спрацьовані чоловіки й жінки?
…Ліда занедужала раптово. Лікарі радили Борису Петровичу завезти дружину до столичної клініки. Не послухав. Байдуже дивився на зболене Лідине тіло. Його дратував її тихий стогін. Ловив себе на думці, аби ця хвора жінка швидше зникла з його життя. А на людях удавав прибитого горем чоловіка.
Ліда просила, аби дозволив, щоб їх навідувала її двоюрідна сестра й допомогла готувати-прибирати.
– Я не маю сили. А Наталка зараз без роботи. Ми б заплатили їй.
Відмовив. Накричав:
– Чому тут мають швендяти чужі люди? Дивитися, як я живу? А потім пліткувати.
– І я тут поки що живу, Борисе.
– Ось власне поки що, – з притиском мовив.
…Коли не стало Ліди, Борис Петрович із полегшенням зітхнув, що більше не доведеться викликати лікарів, провідувати хвору дружину в лікарні, терпіти вдома запах медикаментів. Тепер він більше часу може проводити з «коханою чорнявкою». А вона після смерті дружини стала настирливою. Дарма що Борису Петровичу п’ятдесят п’ять, а їй майже на тридцять років менше. Вік, порівняно з його статусом і багатством, для неї ніщо.
Борис Петрович «коханих» ніколи додому не запрошував. І коли одного разу пасія несанкціоновано з’явилася перед ворітьми, дав їй «відставку». Він і гадки не мав ділити з кимось своє добро. Наодинці милувався своїми статками. До його хоромів приїжджали тільки птахи високого польоту. З гордістю влаштовував екскурсії будинком, великим садком із різноманітними деревами й квітами. Пригощав дорогими напоями, подарованими «вдячними» людьми і смачними наїдками, приготовленими в улюбленому ресторані.
«Господиню вам, Борисе Петровичу, потрібно», – казали столичні гості й «дорогі» друзі. Він скрушно хитав головою: нема більше такої, як його покійна Лідуся, стільки років у злагоді й любові прожили... Роль безутішного вдівця йому давалася чудово.
…Чим ближче до пенсії, тим більше боявся, що доведеться залишитися без посади, дорогих презентів. Не уявляв, як можна не керувати, не нагримати на чергову жертву, не «світитися» перед публікою, не вирішувати чужі долі. І коли високе начальство дозволило Борису Петровичу ще трохи попрацювати, він уперше з власної кишені зробив подарунок дітям-сиротам – купив багато солодощів. І привіз це не напередодні якогось свята, а просто так. Які оди співали йому за це!
…Піти на пенсію «попросило» Бориса Петровича здоров’я. У великій оселі ставало нестерпно від самотності. Телефонував «дорогим» друзям, запрошував на гостину. Вони посилались на зайнятість. Як і він колись, «вирішували справи державної ваги». Пригадував тих, кому допомагав робити кар’єру, влаштовував дітей у вузи, підписував потрібні документи. Також телефонував, між іншим просив «заскочити на хвилинку». Але і в них не знаходилося для нього часу. Він став нікому не потрібний.
Просторі хороми гнітили. А на подвір’ї очі муляв високий паркан. Якоїсь миті чоловікові здалося, що він увесь свій вік прожив за ним, відгородившись від людей і світу. Змайстрував лавку біля воріт. Як у сусідів.
Тепер Борис Петрович погожими днями довго сидів на лавці. Але біля нього ніхто не зупинявся, аби перекинутися кількома словами. Лише Максим безтямно усміхався і махав рукою, коли мати вивозила його на інвалідному візку.