«…Час іде, і ми не в силі його зупинити або повернути назад. Тільки тут, в армії, все розумієш, та пізно. Тому що вже таких років не буде ніколи. Хто його знає, чи зустрінемося всі. Щоб таки зустрітись років через три…» ― так писав із Афганістану Володимир Швець у своєму листі до однокласниці та сестри Раї. Не зустрілись вони ні через три роки, ні через п’ять, ні через десять. 31 липня 1987 року Володя загинув від важких поранень, які отримав під час бойової операції у горах Північного Салангу...
«…Час іде, і ми не в силі його зупинити або повернути назад. Тільки тут, в армії, все розумієш, та пізно. Тому що вже таких років не буде ніколи. Хто його знає, чи зустрінемося всі. Щоб таки зустрітись років через три…» ― так писав із Афганістану Володимир Швець у своєму листі до однокласниці та сестри Раї. Не зустрілись вони ні через три роки, ні через п’ять, ні через десять. 31 липня 1987 року Володя загинув від важких поранень, які отримав під час бойової операції у горах Північного Салангу
Людмила ВЛАСЮК
Марія Арсентіївна Швець і через двадцять вісім років після загибелі сина в Афганістані не може говорити про нього без сліз. Страшний, пекельний материнський біль, що зав’язав на все життя траурну хустину, не відпускає й на мить. І сьогодні, коли на Сході лунають постріли, вона уявляє на місці тих юнаків свого сина і, як ніхто, розуміє тривогу солдатських матерів. Марії Арсентіївні сімдесят сім. Вона ще порається по господарству, тримає корову, свиней, птицю. Її будинок влітку потопає в квітах, які цвітуть до пізньої осені. Ступаючи на подвір’я, усвідомлюєш, що ось у таких сільських хатинах і народжуються справжні герої. Прості звичайні сільські діти, імена яких потім навіки увійдуть в історію. Марію Арсентіївну застаю за святою справою ― вона місить хліб. Запрошуючи до господи, витирає руки, якими спечено тисячі таких паляниць. Говоримо про буденне. Боюсь розпитувати про Володю. Однак моя співрозмовниця, ніби передчуваючи моє запитання, розпочинає розповідь сама: — Я вийшла заміж за вдівця з трьома дітьми. Чоловік ― інвалід війни, осколок у його плечі так і залишився на все життя. Вже минуло чотири роки, як його не стало. П’ятеро дітей нажили спільних. Володя був найстаршим. По закінченні школи навчався у Кузнецовському СПТУ-12, дуже любив футбол. У квітні 1986–го він отримав повістку. Я саме несла дрова, як прийшов Володя, тримаючи в руках папірець. Так ті дрова всі й посипалися додолу. Він хутенько їх позбирав і поніс до хати. На вирядини поприїжджали хлопці та дівчата із Кузнецовська. Ввечері хлопці зчинили бійку, і син їх розборонив. Коли побачила, що його біла сорочка вся в крові, серце обімліло ― щось відчувало. А ще там, де він сидів, забули почепити образи. Коли Володю проводжали, почалася гроза, раз по раз небо розсікала блискавка. Важко було на душі. І все ж не думалося, що того дня бачу сина востаннє. Він і не встиг на ту машину із військкомату, вдома забув документи, вертався. Однак швагро на мотоциклі завіз його до Кузнецовська. Краще б не встиг… Йому було трохи більше дев’ятнадцяти. Листи додому писав теплі, щирі, не турбував рідних розповідями про бойові будні… А потім мати почула слова: «З глибокою скорботою повідомляємо вам, що ваш син, Володимир Швець, загинув смертю хоробрих, до кінця виконавши свій військовий та інтернаціональний обов’язок на території Афганістану». — Того літнього пекучого дня ми з дітьми збирали льон у полі, ― пригадує Марія Арсентіївна. ― Під’їжджає вантажна машина, наш парторг та голова колгоспу говорять, що я мушу поїхати з ними. Я у них запитую: «Чого везете мене додому, сонце ще он як високо?!» ― а вони мовчать. А потім серце моє зойкнуло: «То вже, мабуть, Володі мого нема». А далі все як в тумані. Сім днів і ночей нестерпного чекання. Цинкова домовина. Прощання з сином. Вона запам’ятала його таким, яким бачила востаннє. Марія Арсентіївна бережно перебирає фото, листи, нагороди, серед них і орден Червоної Зірки, якого Володимир Швець удостоєний посмертно. Це все, що залишилося від сина. А ще спопеляють душу слова: «Ми ваших синів туди не посилали». Чи не повториться історія сьогодні?.. — Коли заходжу в кімнату і бачу портрет Володі, вдивляюся в синові очі, десь підсвідомо з’являється думка, що він живий. І жду його. Жду…
