’ЯК МЕЧ ПРОТИ НЕПРАВДИ І ОБЛУДИ...’

“Юрба образів не дає мені спати ночами, мучить, як нова недуга,— нотувала Леся Українка у щоденнику,— отоді вже приходить демон, лютіший над всі недуги, і наказує мені писати...”.
Ті образи, що привиділися юній Лесі в лісовому врочищі Нечимному та ожили більш як через двадцять років у Кутаїсі,— не лише літературно, філософськи безсмертні. Вони життєвістю, реальністю правдиві дивовижно. Надто ж — негативні. Куць, Той, що в скалі сидить, Злидні... Ці “персонажі” з’являються там, де на території омріяної свободи твориться драговина облуди — “... раз тільки ступиш — і пропала воля!” (слова Лісовика з «Лісової пісні»).
Диво “Лісової пісні” Леся Українка явила світові за два роки до своєї передчасної кончини, у серпні 1911 року. Тож ця пора, на яку припав день народження нової України, позначила долю генія не тільки трагічною, але й життєствердною, переможною мітою.
Мандрівку юної Лесі разом з матір’ю, сестрою Ольгою та братом Михайлом детально описала у своїх спогадах Ольга Косач-Кривинюк: “... Тоді саме були місячні ночі... У дядька Лева ми пробули три дні і дві ночі, ходили геть скрізь по лісі, в бір, коло озера. Дядько Лев не палив у хаті, а клав огні ще надворі, там і варив страву, там і грівся вночі, ночуючи надворі біля огню та раз у раз наглядаючи свого бидла. Ходячи по лісі та коло озера, надто ж сидячи коло вогнища, почули ми багато оповідань про той ліс, про озеро, про всяку “силу” лісову, водяну, польову та про їх звичаї і стосунки між собою та людьми”.
Дивне відчуття охоплює тебе, коли ступаєш прямо в казку “Лісової пісні”: “Посеред лісу простора галява з плакучою березою і з великим прастарим дубом. Галява скраю переходить в куп’я та очерети, а в одному місці в яро-зелену драговину — то береги лісового озера...”. Все нині так само. Тільки “старезного, густого, предковічного лісу” нема. Є ріденькі соснячки, лози, вільшина. “Містина вся дика, таємнича, але не понура,— повна ніжної, задумливої поліської краси”. Аж не віриться, що перед твоїми очима — знайомий з дитинства пролог “Лісової пісні”.
Під час проведення Лесиних свят на Волині, відзначення ювілеїв поетеси у 81-ому, 91-ому і 2001-ому роках, а також у жовтні 80-ого, коли відбулися Дні літератури з нагоди створення письменницької організації краю, маршрути офіційних делегацій чомусь не пролягали до Нечимного, а кружляли довкіл Колодяжного. І не дивно: хатина-лісничівка, що мала стати музеєм “Лісової пісні”, згоріла, дорога (4,5 км від села Скулина, звідки дядько Лев) — суцільні, схожі на бомбові вирви, калюжі (сліди тягачів і лісовозів), настил біля озера й дерев’яний хідник до нього зогнили. Одне слово — занедбаність, руїна. І це в такій благословенній місцині, де в травні 1963 року посадив дубка поет-академік Максим Рильський та написав такі рядки:
Нова доба над нами розцвіта,
Та слава Лесі вічно з нами буде,
Як меч проти неправди і облуди,
В борні за правду зброя золота.
Тоді ж студенти Львівського університету прямо в декораціях чарівної природи оживили образи драми-феєрії.
Письменницька організація та обласний краєзнавчий музей вирішили звернутися за допомогою до лісівників та обласної влади. Аби привернути увагу громадськості до цього призабутого Лесиного місця, залучити його до системи культурно-мистецьких заходів, народилася ідея проведення там щорічного поетичного свята “Лісова пісня” з участю відомих митців та юних авторів. Свята не крику, а саме поезії, поезії природи, слова і народної пісні. Негучну мелодію свята почули школярі області, жителі довколишніх сіл — Скулина та Білина. Підтримали ідею обласні управління культури й освіти, у справах преси та інформації.
У жовтні минулого року під час науково-практичної конференції журналістів “Патріотизм, національна ідея і засоби масової інформації”, яка проходила в Ковелі, голова районної адміністрації Віталій Карп’юк пообіцяв: дорога до Нечимного буде впорядкована. На Волині знають: Карп’юк сказав — зробить. І вже учасникам цьогорічного свята (а проводиться воно 8 серпня, того дня, коли Леся Українка завершила роботу над “Лісовою піснею”) світила шлях висипана жовтим піском грунтівка.
Третє поетичне свято вітали Віталій Карп’юк, начальник обласного управління культури Володимир Лисюк, лесезнавець, професор Волинського держуніверситету імені Лесі Українки Олександр Рисак. Ведуча свята поетеса Ніна Горик радо запрошувала на лісову галяву, під шати “прастарого дуба” гостей із Києва — письменників Ніну Гнатюк і Юрія Завгороднього, бандуристку оркестру народних інструментів Національної радіокомпанії України Світлану Мирводу, перекладача Олену Леонтович, члена центрального проводу товариства ім. Олени Теліги Надію Бугай.
Високі чуття любові , щирості, правди, відповідальності за долю рідного слова і рідного краю передавали юним і дорослим учасникам свята, що сиділи півколом на імпровізованих лавах, поети Надія Гуменюк, Наталя Гранич, Анатолій Семенюк, отець Іван із Колодяжного та інші.
Друга частина свята — конкурс юних поетів. Переможці отримали дипломи, а всі учасники — подяки обласного управління культури та бібліотечки книг від Національної Спілки письменників України, обласної організації НСПУ і управління у справах преси та інформації облдержадміністрації.
Схоже на те, що поетичному святу в урочищі Нечимному — жити. Адже різних шоу, які влаштовують товстосуми, гучних музичних фестивалів, лихослів’я на вулицях міст багато, а “Лісова пісня” з ніжною мелодією Лукашевої сопілки одна. І саме ця мелодія, бентежне Мавчине — “Не руш! Не руш! Не ріж! Не убивай!”— пробуджують у нас ті добрі, високі почуття і вчинки, які здатні протистояти нечистій силі, неправді та облуді.
Василь ГЕЙ.