— Не пара він тобі! — дорікала Ольга Петрівна доньці. – Ти дівчина з інтелігентної сім’ї, з двома вищими освітами, працюєш у солідній фірмі і хочеш пов’язати своє життя з якимсь задрипаним сантехніком...
— Не пара він тобі! — дорікала Ольга Петрівна доньці. – Ти дівчина з інтелігентної сім’ї, з двома вищими освітами, працюєш у солідній фірмі і хочеш пов’язати своє життя з якимсь задрипаним сантехніком. Та нас люди засміють!
Олена КВІТКО
— Ігор також має вищу освіту! – захищала нареченого Вероніка, але мати її була не з тих, кого легко переконати. — Чому ж не працює за спеціальністю, а бабрається у відхожих місцях? Купив, мабуть, диплом, щоб пудрити мізки таким дурепам, як ти! Як собі хочеш, але туалетний зять порога моєї хати не переступить! Мати ще щось говорила образливе, бо язичок мала гострий, мов шило, але донька не дослухала й, хряснувши дверима, зачинилась у своїй кімнаті. Сіла на дивані, намагаючись заспокоїтися. Такі розмови між ними траплялися чи не щодня, відколи Вероніка сказала, що збирається вийти заміж за Ігоря. А все спочатку ж було добре. Під час першої зустрічі, коли Вероніка привела його додому, Ігор справив на матір гарне враження: вродливий, розумний, уважний і за словом у кишеню не ліз. — А де ви працюєте, молодий чоловіче? – запитала Ольга Петрівна в кандидата на руку і серце доньки. – Не хочу наперед казати, щоб не наврочити, – відповів Ігор. – Мене взяли туди з випробувальним терміном. Через десять днів строк закінчиться – тоді й скажу. — А зарплата там хоч нормальна? — Якщо все буде добре, то грошей нам із Веронікою не бракуватиме. Дівчині тоді сподобалося, як наречений вивернувся від підступного запитання. Знала ж і сама, про якого зятя мріяла мати: якщо не дипломата, то принаймні банкіра. Ольга Петрівна була донькою генерала, змалку їй прищепили почуття вищості над простими смертними. Звичайно, і Вероніку вона виховувала в такому ж дусі, та донька мала вперту вдачу, часто проявляла непокору й прагнула самостійності. І якщо раніше її бунти Ользі Петрівні вдавалося придушувати своєю материнською волею, що проявлялася у матеріальному обмеженні звиклої до розкоші дитини, то з набуттям Веронікою власної фінансової незалежності повна влада матері над нею давала відчутні тріщини. Вероніка, втім, і сама не сподівалася, що її суджений буде сантехніком. Але нічого не поробиш – така доля. Головне, що Ігор не просто їй подобався, а був майже взірцем чоловіка, з яким хотіла прожити життя. Зрештою, професію можна змінити, були б тільки почуття. Правда, якось після сварки з матір’ю (коли Ольга Петрівна дізналася в неї, чим займається майбутній зять) дівчина зауважила своєму обранцеві, що міг би знайти собі іншу роботу, більш престижну: — У тебе ж вища освіта, а мусиш… — Навіщо? – перебив її, здивований. – Мене така робота влаштовує. — Моїй матері не подобається… — Зате мені подобається. Та й потрапити туди було непросто. Знаєш, скільки я чекав цієї нагоди? А взагалі я ж одружуюся не з твоєю матір’ю… Відповідь хоч і спантеличила Вероніку, проте до цієї теми більше не поверталася, зосередивши всі зусилля на подоланні конфлікту з матір’ю. Ольга Петрівна ж була мов скеля. Тоді Вероніка вдалася до останнього аргументу на користь свого вибору: сказала, що вагітна. Не хотілося обманювати матір, але на кону стояло їхнє з Ігорем щастя. Воно-то з коханим і в курені рай, але навіщо нікому непотрібні жертви? Одне слово, серце Ольги Петрівни, на відміну від характеру, було не з каменю, і вона зі скрипом, але змирилася. Весілля справляли в одному з найкращих ресторанів міста. Серед гостей нареченого Ольга Петрівна помітила відомого в її колах бізнесмена й багатія, що приємно її здивувало. Розпалена цікавістю теща насилу дочекалася моменту, щоб запитати зятя: – Іван Костянтинович – твій родич? Чому ж раніше про це не говорив? — Та ні, не родич. Це мій шеф. — То це ти в нього сантехніком працюєш? – теща не приховувала розчарування. — Хто вам сказав таку дурницю? – здивувався Ігор. Теща вибалушила очі на доньку. — А хіба ти не сантехнік? – недовірливо поглянула на коханого Вероніка. — З якого дива? Я очолюю рекламний відділ. — Але ж ти відремонтував зливний бачок в унітазі… — То й що? Справжній чоловік повинен і таке вміти. — Але ж я тоді викликала сантехніка – і, крім тебе, ніхто не прийшов… — А я то думаю, чого ти мене відразу повела до туалету й загрузила роботою! – ляснув себе по коліну Ігор. – Я тоді йшов у гості до свого інститутського товариша. Але давно не бував у цьому районі, то, очевидно, переплутав будинки й потрапив у ваше помешкання. Здивувався, що замість товариша двері відчинила вродлива незнайомка. Подумав: мабуть, сестра чи дівчина його, а зрозумівши, що помилився адресою, не став про це казати, бо ти мені сподобалася, тож вирішив знайомство продовжити… — А я дивувалася, відколи це сантехніки не беруть плати за ремонт і приходять на виклик з вином і тортиком замість чемоданчика з інструментами, – мовила і собі Вероніка. — Хотів узяти пляшку горілки, але подумав, що в помешканні можуть бути ще й жінки… — А якби тоді не поламався зливний бачок?.. — А якби я не помилився будинком?.. — Я одного не розумію, – втрутилася в їхній діалог Ольга Петрівна. – Навіщо ви морочили мені голову тим сантехніком? У відповідь молоді засміялися.
