ЙОГО ПІСНІ СПІВАЮТЬ У КОЖНОМУ СЕЛІ

Ярослава Гиця добре знають не лише в Іваничівському районі, а й далеко за його межами. Громадський активіст, поет-пісняр, людина багатогранних захоплень і цікавої долі, пан Ярослав відзначив 65-річчя. Ця дата збіглася з часом виходу у світ нової книги його віршів «Нев’янучий цвіт України» (на фото)...

Алла ЛІСОВА


— Ярославе Григоровичу, це вже ваша четверта збірка, в якій, як і у попередніх, звучать мотиви глибокого патріотизму. Звідки корені таких почуттів?
— Я народився і виріс у Бужанці Іваничівського району — селі із давніми традиціями українства. В нашій сім’ї «Кобзар» Шевченка завжди був настільною книгою. Вірші почав писати ще зі шкільної парти завдяки мудрому вчителю, відомому місцевому краєзнавцю Миколі Матвійовичу Корзонюку. Саме він скерував мої перші далеко не досконалі творіння для друку в районну газету. Великий вплив на мене як людину, причетну до літератури, справив колишній керівник бужанківського господарства, справжній патріот України Віталій Прокопович Пікута. Він знав увесь «Кобзар» напам’ять, часто його цитував, навіть на нарадах. Першу збірку віршів під назвою «Я сповіддю стелюся на папір» видав уже в зрілому віці. Потім були інші, в яких вміщені твори, покладені на музику.
— Знаю, що не один рік співпрацюєте з нововолинським «соловейком» — самодіяльним композитором Олександром Пилиповичем Каліщуком. Ви — автор ексклюзивних візитівок іваничівських сіл.
— Наша творча дружба зав’язалася давно, під час якогось із заходів у районній бібліотеці. Після знайомства Каліщук написав музику до однієї з моїх поезій. Потім ми створили спільно гімн мого рідного села Бужанка. Буваючи в інших селах, вивчав їхню історію, тож згодом почали дарувати і їм своєрідні присвяти. Нині мають власні пісенні візитівки Іваничі, Заболотці, Поромів, Морозовичі, Бужковичі — зрештою, більшість населених пунктів району. Усі вони увійшли до книги «Пісенна пектораль Прибужжя», видрукувану у нововолинському видавництві «Мінотавр». Зараз разом з Олександром Каліщуком готуємо збірочку патріотичних пісень, слова до яких написані під впливом подій на Майдані. Крім того, має побачити світ ще одне поетичне видання — «Майдан душі», що народилося майже на одному подиху після торішніх подій на Грушевського, де я перебував разом із депутатом обласної ради Євгеном Недищуком.
— Ярославе Григоровичу, ви тривалий час працювали керівником сільгосппідприємства, потім займали відповідальну посаду в райдержадміністрації, вели активну політичну діяльність. Переважила поезія?
— Хоч би чим я займався — ніколи не переставав писати. Більше того, часто переживав такі моменти, коли без творчості просто не міг, якась невидима внутрішня сила підштовхувала до цього. Багато нового почерпнув, коли працював начальником Держстраху, керував господарством «Злагода–Агро–Бізнес», яке згодом очолила дружина, першим заступником голови райдержадміністрації, помічником народного депутата Володимира Карпука. До речі, з цією надзвичайно порядною людиною широкого кругозору та нестандартного мислення і досі підтримую тісні контакти. Корисний життєвий досвід дали роки навчання у Львівському університеті, служба на морфлоті, коли мав можливість побувати в багатьох країнах, таких, як Алжир, Гвінея–Бісау, Сирія. Брав участь у бойових діях на Сінейському півострові, пізніше — в Ірані, де йшла війна. Тому прикро й боляче дивитися, що навіть те жахіття, яке нині переживає наша країна, не спонукає політиків до справжнього, а не вдаваного об’єднання і порозуміння.
— Ви — один із небагатьох місцевих політиків, хто відданий обраній партії і сталим принципам. Напевно, нелегко це дається?
— Я прийшов у політику ще на початку зародження Народного руху України, наприкінці 80–х років минулого століття. Тоді активно друкувався у рухівських газетах Литви, писав патріотичні вірші. Мною навіть зацікавилось КДБ, але, Богу дякувати, все минулося. Доводилося бувати на напівлегальних зібраннях у Львові, коли кандидатом у нардепи балотувався В’ячеслав Чорновіл. Мав можливість спілкуватися з братами Горинями. Їхні переконання були близькими і мені. Пізніше припали до душі ідеї «Нашої України», якими дорожу досі. Не сприймаю зради. Тому реагую на неї різко — не просто дратуюся, а й кажу правду у вічі. Для мене головне, аби сумління було чисте і щоб переважала совість — й на побутовому рівні, і на політичному.
— Що вважаєте основним надбанням прожитих років?
— Начебто зовсім недавно писав: «Мені ще тільки шістдесят, здається, що й не жив на світі…». Дякую долі, що посилає на мій шлях хороших, порядних людей, від яких черпаю добро й наснагу. Якби почати життя спочатку — нічого б не міняв, хіба що більшою любов’ю огорнув би своїх батьків.