ПОДАРУЙ ЩАСТЯ КОМУСЬ ІНШОМУ

— Забирайте наших!.. — крик капітана поглинали канонади вибухів. — Відступаємо!!!
Грізну темряву розривали спалахи. Хлопці, застигнуті зненацька ворожим наступом, змушені були негайно залишати свій блок-пост...

Віталіна МУЗИЧУК


Маневруючи між кулями, Андрій сам дивувався, що його ще жодна не зачепила. Він добіг до лісу і пошкодував, що в лютневу відлигу доведеться тікати лише в легкому светрі і гумових капцях. «Зате автомат встиг схопити», — подумки розрадив себе. Раптом спіткнувся і ледь стримався, щоб не вилаятись.
— Рятуй, брате… — прохрипів біля ніг поранений солдат.
— Наш… Нічого, виживемо, ще могорич мені поставиш… — шепотів Андрій, обережно беручи під руки ледь живого хлопця із густо закривавленим плечем.
Нових бійців привезли вчора. Андрій навіть не встиг з ними познайомитися, бо був на бойовому завданні.
— Першу ніч на передовій, а вже поранили… Ну тримайтеся, дамо ще вам жару, гієни прокляті, — обурювався за побратима, а сам відчував, що мокрі ноги починають потроху замерзати. — Нема як і погрітися… Скоро світатиме, хлопці нас обов’язково знайдуть.
Солдат на Андрієвих плечах уже не хрипів. Він лише нерівномірно поверхнево дихав. Сили покидали й Андрія. На ранок брався добрячий мороз.
Хлопець мимоволі засунув руку до кишені. Дістав звідти прив’язаний на ниточці дерев’яний хрестик. «Назарчик… Дав дяді свою «Бозю», щоб він швидше приїхав цілим з війни і возив тебе скутером у садочок… Малий, за тебе всім шию скручу, ти будеш найщасливішим у світі, клянусь…» — думки про найдорожчого племінника наче окрилили, відразу стало тепліше і легше пробиратися густими хащами. Згадалося, як гірко втирало сльози мале хлоп’я, міцно притиснувшись до Андрієвих грудей, коли у двір приїхала машина з мобілізованими, і від цього стиснулося серце. Огорнутий холодним нічним мороком, із напівмертвим побратимом на плечах, боєць, що вже кілька місяців мужньо стояв на передовій, відчув, що вперше за останніх чотирнадцять років по його обвітреному обличчі потекла сльоза…
Неподалік розірвався снаряд. Андрієві жаром обпекло ногу. Він звалився просто в калюжу з чорним талим снігом, а на нього — поранений солдат. Усе закрутилося, наче в калейдоскопі.
Промайнуло перед очима нелегке дитинство. Мама померла від раку, коли Андрієві було вісім років, а сестричці Юлі — одинадцять. Тато мусив їздити на заробітки, щоб прогодувати дітей. А через два роки він не повернувся додому — знайшов на чужині нову сім’ю. Усе господарство звалилося на тендітні Юлині плечі. Вона вчилася готувати, прати, полоти грядки, доїти корову. Юля гарно вчилася і допомагала виконувати домашні завдання Андрієві. Коли хлопець підріс, узяв на себе чоловічу роботу. Братик і сестричка, об’єднані горем, стали нерозлучними. Товаришки Юлі щиро сміялися, коли на запитання «Хто твоя найкраща подруга?» дівчина відповідала: «Андрій».
Діти швидко виросли. Вони щиро раділи успіхам одне одного і разом переживали невдачі. Юля познайомила брата зі своєю подругою–красунею Танею і дуже тішилася, що між ними починали розквітати щирі почуття. Андрій же не тямив себе від щастя, коли його мудра Юлечка стала студенткою факультету міжнародних відносин, коли склала на відмінно першу сесію, коли у її житті з’явився коханий хлопець Діма. Хоча в душі відчував до Дмитра якусь настороженість: студент–випускник, «крутий», з багатої сім’ї, запримітивши симпатичну веселу Юлю, надто швидко почав нав’язувати свої почуття.
— Дивись, сестричко, ти лише на першому курсі. Сама мене вчила, що в любовних справах не варто поспішати, — якось натякнув на свої тривоги Андрій.
— Не хвилюйся, братику, все буде добре. Я знаю: Діма — моя доля. Він такий!.. Ось побачиш, влітку він приїде до нас у гості, ви познайомитеся — і ти зрозумієш, що він мене по–справжньому любить.
… Те літо було сповнене сліз і розчарувань. Юля завагітніла, а Діма, дізнавшись про це, запропонував зробити аборт. Потім відгуляв випускний і зник. Змінив номер телефону. Його домашньої адреси Юля не знала, лише те, що Діма — з Тернополя.
Разом зі швидкоплинним літом гасли Юлині мрії про щасливі студентські роки, майбутню професію і красиве весілля. Вона скоро стане мамою. Матиме байстря… А людські язики, мов змії, зловтішалися сирітським горем.
Андрій кожним нервом ненавидів негідника, який так бездушно зламав життя його найдорожчій сестричці. Коли народився Назарчик і Андрій уперше побачив його крихітні рученятка та ясні голубі оченята, дав собі слово, що замінить племінникові тата і робитиме все, щоб малий відчував біля себе надійне чоловіче плече.
— Ну нарешті наш герой прокинувся, — почув приємний жіночий голос Андрій.
Не розумів, де він і що трапилося. Було тепло і спокійно, поряд лежали поранені хлопці, медичні сестри в білих халатах перев’язували рани. Андрій зовсім не відчував свого тіла.
— Я що, живий?.. — промовив.
— Живісінький, хвалити Бога! Осколки з ноги ми вийняли, є чимало обморожень. Будемо просити Господа, щоб швидше став на ноги. Ти в Маріуполі, можеш подзвонити рідним. Хлопець, якого ти виніс із поля бою, також живий, але він ще не відійшов від наркозу після тяжкої операції, — ввела в курс медсестра і кивнула на сусіднє ліжко.
Андрієве поранення потребувало хорошого лікування і багатомісячної реабілітації. Юля домовилася, щоб брата лікували в Луцьку. Скільки радості було, коли вони з Андрієвою коханою Танею поїхали в Маріуполь забирати свого героя додому.
Андрій також із нетерпінням чекав своїх дорогих дівчаток. Він шалено скучив за Назарчиком і хотів якнайшвидше його обійняти. Коли двері палати відчинилися і, мов сонячні промінчики, заглянули Юля з Танею, уже ніхто не стримував сліз.
— Боже, дякую тобі, що вберіг мого братика! Як ти тут, Андрійку? Ми з Танею так поспі… — раптом Юлі аж мову відняло. Із сусіднього ліжка на неї винувато і сумно дивилися такі любі колись очі. — Дімо, ти?..
Андрій теж оторопів. Виходить, що він, ризикуючи власним життям, врятував покидька, який занапастив його сестру і зробив сиротою безневинне дитя?.. Лють, що роками накипала в його серці, хотіла вибухнути як мінімум жорстким нокдауном для негідника, але ж Андрій навіть підвестися не міг.
— Юлечко, пробач… Я все зрозумів, — проронив Діма.— Війна по–справжньому відкрила мені очі на життя. Вислухай, будь ласка. Давай почнемо все спочатку. Юль, недарма ж твій брат подарував мені новий шанс. Це доля звела нас усіх тут…
— Ти і тоді вмів гарно говорити, — відрізала Юля. — Кажеш, змінився? І я теж змінилась. У мене все чудово. Того Діму, якого я колись любила, вже давно в думках поховала. І якщо Бог справді відкрив тобі очі, подаруй щастя комусь іншому.
У коридорі дрібно загриміла коліщатами каталка. Її привезли медсестри, щоб легше було доставити Андрія до машини.
— Нам уже час. Андрію, заради мене, не кажи ні слова. Збираємося. У нас усіх теж скоро почнеться нове життя, — сказала Юля, допомагаючи Тані покласти брата на каталку.
Вони пішли, не попрощавшись, і залишили в палаті мертву тишу з безліччю розхристаних думок та спогадів.
«Боже, навіщо ти дав мені друге життя, забравши другий шанс на щастя?» — запливали полиновим туманом від сліз очі Дмитра.