ЦЯ ЖІНКА...

Євгенія Назарук

Ця жінка схожа на літо.
Очі — волошки. Коси — житнє колосся.
В ній зваби і цноти п’янке суголосся.
В ній стільки тепла і любові розлито…
Ця жінка схожа на літо.

Ця жінка схожа на небо.
Манлива, мінлива, душею бездонна.
В ній сила і слабкість якась безборонна,
Що вабить невпинно, що кличе до себе…
Ця жінка схожа на небо.

Ця жінка схожа на каву.
Міцна і солодка. Не хочеш — нап’єшся.
Не хочеш — устами хоч потай торкнешся,
Спиваючи пінку оту золотаву…
Ця жінка схожа на каву.

Ця жінка… Ця жінка… Ах знову ця жінка!
Для когось — солодка, для когось — гірчинка.
Для когось — звичайна, для когось — вродлива…
Я ж хочу, щоб жінка була ця щаслива.
Я хочу, щоб жінка була ця кохана,
Ростила Даринку, ростила Богдана,
У тихому щасті сміялася дзвінко
Ця жінка, ця Богом сотворена жінка.
Ця жінка, і словом, і серцем ласкава,
Що схожа на літо, на небо, на каву.