На борту військово-транспортного літака ІЛ-76, що вивіз із Катманду 75 громадян України після руйнівного землетрусу, летів Олександр Кравчук із села Карасин...
На борту військово-транспортного літака ІЛ-76, що вивіз із Катманду 75 громадян України після руйнівного землетрусу, летів Олександр Кравчук із села Карасин
Людмила ВЛАСЮК
«ЯК «БІЛА» ЛЮДИНА МОЖЕ НЕ ЗНАТИ АНГЛІЙСЬКОЇ?» За плечима Олександра – чимало держав, які відвідував із волонтерською та християнською місіями від Церкви християн віри євангельської: Індія, Китай, Німеччина, Узбекистан, Азербайджан. І це далеко не весь перелік. У Непалі він був учетверте. Навчаючись у Московському теологічному інституті (здобув звання магістра теології), здружився з Робіном із Катманду – столиці Непалу. — Я учив Робіна української, він мене – англійської мови. Через деякий час мій новий друг мав повертатися на батьківщину і запросив побачити їхню країну. Насправді Непал – дуже бідна держава і потребує неабиякої підтримки, особливо сільське населення. Ми купували для людей хліб, інші продукти, одяг. — Там багато сміття навкруги, панує антисанітарія, – ділиться враженнями місіонер. – На вулицях людно, мов у вулику. Ринки розташовуються обабіч доріг. Пил від безкінечного потоку автомобілів осідає на м’ясо, овочі, фрукти, які продають, і ніхто на це не зважає. У Непалі досить складно знайти роботу, зарплатня мізерна. Тому ми підтримуємо Робіна фінансово. Його завдання в Непалі – допомагати бідним. Він живе окремо від батьків, і ми часто зупиняємось у нього. Основна їжа непальців – рис: на сніданок, обід та вечерю. А взагалі країна живе за рахунок туризму. Мене найбільше здивувало те, що кожен клаптик землі люди засівають рисом або іншою культурою. І це у великому місті, де височіють будинки – а поруч зеленіють поля. Своєю працелюбністю непальці схожі на українців. Величезним плюсом у цій країні є низькі ціни на продукти. Там ростуть банани, апельсини, мандарини, виноград різних сортів – і все це дуже дешево. Жителі Непалу мають власну державну мову, однак володіють і англійською: у школах викладають обидві. Вони дивуються, коли зустрічають «білу» людину, яка не розмовляє англійською. Мовляв, ми не настільки розвинена країна, але вивчили її, а ви ж європейці! Хоча непальці з повагою ставляться до українців. Більшість із них охоче вітаються, щиро тиснуть руку. Проте є різні люди, – говорить Олександр Іванович. – На тему війни спілкуються обережно. Але однозначно можу сказати: вони нам співчувають. У Непалі свого часу теж було складне політичне становище з постійними революціями й нестабільністю. І це неабияк позначилось на його культурі та рівні життя.
КОЛИ ЗЕМЛЯ РВЕТЬСЯ НА КЛАПТІ... До Непалу разом з Олександром Кравчуком поїхала команда у складі шести чоловік з різних куточків України: з Чернівецької, Київської, Львівської та Волинської областей. Про те, що там можливий землетрус, ніхто не попередив, тож вони не знали, як діяти в такій ситуації. І взагалі не відразу зрозуміли, що відбувається. — Я був відповідальний за українських громадян, які приїхали до Непалу. 25 квітня, на момент землетрусу, ми знаходилися в одноповерховому приміщенні, – розповідає Олександр. – Звісно, злякалися, адже не розуміли, що сталося. Нас хитало близько трьох годин, було важко встояти на ногах (землетрус був магнітудою 7-9 балів). Коли вибіг на вулицю, побачив навколо дим, зруйновані будинки, люди сиділи та лежали на землі. Як казали самі непальці, це найсильніший землетрус за останніх сто років, який забрав життя близько десяти тисяч людей. Ви можете собі уявити картину: скрізь курява, руїни, уламки і серед них… люди. Їхні тіла спалювали просто за містом, а то й на його околицях. Пізніше нам повідомили, що підземні поштовхи триватимуть ще декілька днів. Протягом восьми діб нас хитало по 5–7 разів на день. Перші години ми трималися разом, нікуди не виходили. Потім почали спостерігати за місцевими жителями. Бачили, що вони залишають свої домівки, йдуть на вулиці, ставлять намети, а в приміщення заходять вкрай рідко. Частина наших друзів пішли ночувати на вулицю, побоюючись за життя. Ми ж зосталися в будинку. Нам було легше, ніж іншим — мали чималий запас продуктів. Спілкувалися, співали, щоби страх не підступав. Найтяжче було вночі: весь час в очікуванні, що поштовхи почнуться знову. Ми розуміли, що довго так не витримаємо – потрібно виїжджати або купувати намети і жити на вулиці. Дізналися зі ЗМІ, що країни починають евакуацію своїх громадян. За французами прилетіли вже на третю добу. Ми теж чекали, хоч і не покидали своєї основної роботи. Паралельно відвідували консульство, дізнавались новини. Незважаючи на недоліки, які були під час евакуації, Олександр вдячний усім, хто долучився до порятунку людей: Президентові України Петру Порошенку, екс–міністру надзвичайних ситуацій Зоряну Шкіряку, психологам, які з ними працювали, рятівникам, консулам та послам України в Непалі та Азербайджані, всім українцям, які зустрічали їх у Бориспільському аеропорту. Мені було приємно, що наша держава турбується про своїх громадян, хоча в країні вкрай складна ситуація і йде війна, – каже Олександр. – Коли в аеропорту тебе зустрічають зовсім незнайомі люди, підтримують, пропонують поїсти, погрітися, відпочити, розумієш: ми – нація. Стосовно організації рятувальної служби Непалу, то там є великі проблеми. Складалося враження, що про людей ніхто особливо не думав, адже магазини були закриті і тим, хто не мав запасу продуктів, доводилося сутужно. 35 держав відправили на допомогу своїх рятувальників, але влада Непалу попросила всі служби покинути країну, запевняючи, що самі впораються із ситуацією. Хоча, коли гинуть люди, це не зовсім доречно.
«ЧИМ БІЛЬШЕ ДЕРЖАВ ВІДВІДУЮ, ТИМ БІЛЬШЕ ЛЮБЛЮ СВОЮ БАТЬКІВЩИНУ» Олександр розповідає, що невдовзі знову вирушить у дорогу. Така у них програма: кожні півроку – нова країна. Каже, що для відпочинку хотів би відвідати Грецію, якщо ж працювати – це, можливо, знову буде Непал. — Мене полонила їхня природа, особливо далеко в горах, – зізнається волонтер–місіонер. – Ми полюбили цю країну. Приваблюють мене і великі держави. Одна із них – Індія, де дуже добре розвинена медицина. Німеччина подобається своєю пунктуальністю та дисципліною. Там проживає мій товариш родом із Луцька, волонтер, який допомагає дитячому будинку. Час від часу його підтримуємо і ми. На запитання, яка країна найбільше припала до душі, Олександр відповів: — Понад усе мені подобається Україна. І чим більше держав відвідую, тим більше люблю свою Батьківщину. Серце моє завжди в Карасині.
На фото: Разом із непальцями Олександр Кравчук (у центрі) відчув, якою беззахисною є людина перед стихією. Фото з архіву Олександра Кравчука.
