― Я за собою такого не помічала, а донька, Іванка, каже: «Мамо! Ти з квітами розмовляєш!» ― усміхається Наталя Григорівна...
― Я за собою такого не помічала, а донька, Іванка, каже: «Мамо! Ти з квітами розмовляєш!» ― усміхається Наталя Григорівна. ― «І що ж я їм кажу?» ― запитую. «Та щоразу інше, але найчастіше ― «Ти ж моя хороша! Вже виросла…» ― стверджує Іванка
Валентина ШТИНЬКО
А рости у цьому затишному обійсті, що в селі Затурці Локачинського району, є чому. Одних півоній 44 кущі! А ще ― 26 сортів ірисів, 12 різновидів хости, 11 кущів бругмансії… (Хто зимував ці навдивовижу красиві й екзотичні, але примхливі квіти, знає, яка то праця). Вже розцвіли понад два десятки троянд, з десяток клематисів, кілька десятків лілій, гортензії, астільби, канни чекають своєї пори, а про весняні первоцвіти, нарциси, тюльпани вже згадувати якось і не на часі… Але найперше, що радує око, ― красиво квітуючі кущі та різноманітні хвойні. Своєрідний затишок і зелене тло для квітів створюють п’ять видів туй, ялівець козацький, самшит. Уже відцвіли форзиція, шість видів бузків, на очах згасла білосніжна спірея, зав’язувала плоди магонія падуболиста, красувалися рожевою піною вейгели, чекали свого часу гібіскуси садові, пишалася біля воріт калина. Саме тут я довідалася, що астільба й астильбоїдес пластинчастий ― зовсім інші й абсолютно не схожі рослини. А ще тут, наче в ботанічному саду, можна побачити магнолію, тюльпанове дерево, акацію рожеву, райську яблуню червонолисту, лимонник китайський, барбарис, різноманітні сорти смородини, агрусу, йошту, годжі, гумі, безколючкову ожину, кизил… І не гамузом, як оце я описую на газетній сторінці, а кожна рослина на цьому подвір’ї має своє місце, господарі самі собі стали ландшафтними дизайнерами й активно експериментують, якщо треба ― щось пересаджують, переміщують, адже вигляд рослини частенько підказує, чи комфортно їй у тому місці, яке їй визначили. Любов Наталії Григорівни до квітів цілком поділяє її чоловік, Володимир Михайлович. А чоловічих рук у цій справі ой як треба: щось обрізати, щось підв’язати, перекопати, полити… Ось загорілися ідеєю закласти альпійську гірку і сухий струмок, але перш ніж цей куточок стане таким, як його бачать у мріях, ― скільки праці й часу потрібно! А квіти, облаштування обійстя ― то для обох лишень хобі, бо в селі й без цього роботи не бракує. А квіти вирощують не на продаж, а для душі. — З 1998 року захопилася журналом «Мій прекрасний сад», почала його купувати і, роздивляючись кольорові ілюстрації, не раз мріяла щось подібне зробити власноруч. Але тоді ми ще жили в Луцьку, в багатоквартирному будинку, ― згадує Наталя Григорівна. ― А тепер довгими зимовими вечорами, коли вже нема роботи у квітнику чи на городі, малюю, планую, що і як облаштувати в тому чи іншому куточку двору. А ще вишиваю. Ось вишила бісером іриси. Гортаю каталоги «Сільського вісника» і з нетерпінням чекаю кожної «Квіткової підкови». Залишається ще додати, що моя героїня Наталя Гатальська ― провідний науковий співробітник меморіального музею-садиби В’ячеслава Липинського. Із його відкриттям залишила посаду завідувачки відділу етнографії та народних промислів Волинського краєзнавчого музею і переїхала в Затурці, поближче до батьківської хати. Неподалік побудували і власну. Інколи ми навіть самі собі не вміємо пояснити, чому на схилі літ нас так тягне до тої землі, яку звикли називати малою батьківщиною. Насправді ж вона найбільша, найкраща, найнеосяжніша, знана до найменшої билиночки й водночас найзагадковіша… За ці роки музей В’ячеслава Липинського, який, до речі, очолює рідний брат Наталі Віталій Кушнір, став справжнім осередком духовності. Він не раз скликав не лише затурчан, а й жителів навколишніх сіл на різноманітні виставки, презентації, майстер-класи, яскраві дійства з нагоди календарних свят, зустрічі з цікавими людьми, які приїздять сюди з різних куточків Волині. І якщо вам випаде нагода побувати в музеї весною, влітку чи восени, то обов’язково помилуєтеся гарно впорядкованою територією і, звісно, розмаїттям квітів, які з’явилися тут не без участі Наталі Григорівни. Мушу зізнатися: для мене вона просто Наталя, бо навчалися в одній, затурцівській школі, проте я закінчила її на рік раніше і вступила на філологічний факультет Київського державного університету ім. Тараса Шевченка. Через рік студенткою цього ж факультету стала й Наталя, тоді ще Кушнір. І коли я пішла працювати під час літніх канікул екскурсоводом у Київський державний музей Т. Г. Шевченка, то незабаром там із незмінною указкою в руках з’явилася і Наталя. Так наші життєві стежки то тісно спліталися, то під впливом обставин кудись розбігалися, щоб знову зустрітися. Ось і цього разу, хоч і здогадувалася про її захоплення квітами, яке, як і до мене, прийшло не одразу, зовсім не мала наміру робити її героїнею «Квіткової підкови». Просто заїхала по дорозі з відрядження, щоб порадитися з приводу нашої традиційної рубрики «Адреса, підказана читачами». Адже Наталя знає людей, залюблених у красу, не лише в Затурцях, а й у навколишніх селах. Адреси вона й справді підказала, але, погодьтеся, було б несправедливо в оточенні таких екзотів не розповісти і про саму Наталю, як назвав її лагідно старший брат у віршованих рядках із нагоди ювілею, ― «Вузлик з маминих пісень». Влучніше й не скажеш, бо й пісень Надія Василівна знала чимало, усім дев’ятьом її дітям вистачило в життєву дорогу. І Наталю ще зі студентських часів пам’ятаю із бандурою в руках. Потім 25 років вона співала у славнозвісному хорі «Посвіт» під орудою Ростислава Кушнірука. Нині завдяки її енергії активно нуртує в селі просвітянський осередок «Джерело». А любити все, «що проізростає», як сказала колись мама Олександра Довженка, Наталці воістину на роду написано. ― Наш тато, Григорій Купріянович, був садівником, навіть стажувався у знаменитій Мліївській науково-дослідній станції імені Симиренка. П’ятнадцять років у колгоспі садівникував, тримав пасіку. І чимало садів у навколишніх селах виростали із його шкілок, ― згадує Наталя. ― І моя любов до квітів почалася з маминого квітника. Скільки себе пам’ятаю, біля хати були квіти: мальви, чорнобривці, матіоли, маруни. І ось ця рання півонія, шкода, вже перецвіла, хости, лілійник ― то ще від мами… Спомин про батьків нагадав про подію, незабутню в моєму журналістському житті, бо за майже 30 літ, які сплинули відтоді, нічого подібного бачити не довелося. Було це восени далекого вже 1986 року. Родина Кушнірів святкувала золоте весілля своїх батьків. А що народили й виростили вони семеро синочків і дві дочки (майже всі, до речі, здобули вищу освіту), то сімейка зібралася чималенька, та ще й подарунок ювілярам приготували неабиякий ― автомобіль! То було нечувано, щоб діти батькам (а не навпаки!) дарували машину. Дарма, що той транспортний засіб називався «Запорожцем». Інших тоді просто було годі дістати. Він ще, як засвідчила Наталя, не один рік чесно й невтомно служив Григорію Купріяновичу в усіляких господарських справах, нагадуючи про той особливий у родинній історії день. А були тоді на святі й величезний запашний коровай зі символічними лебедями, і безліч теплих привітань, і домашній хор онуків, який старанно виводив: «Можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину…». І зворушливе зізнання зятя Степана, чоловіка Лариси: «У дитинстві мені так і не довелося промовити слова «тату». Я зміг це зробити лише тоді, коли зятем прийшов у цю родину і лише тоді зрозумів: яке то багатство і щастя ― велика дружна сім’я. Вона і в радості опора, і в горі підтримка…”. Батько тоді при цих словах не зміг втримати скупої чоловічої сльози. Відлетіли батьки у Вічність, як у вирій, з якого нема вороття. А вслід за ними ― і брати Мстислав та Богдан… Ми ще довго перебирали в пам’яті ці незабутні події, раз по раз повертаючись до рослин, квітів, які, здається, зацікавлено дослухалися до нашої розмови. — Ось ці хвойні ― то від брата Сашка, ― проводила екскурсію власним обійстям Наталя Григорівна. ― Він після закінчення Львівського лісотехнічного працював у лісовпорядній експедиції аж в Іркутській області, потім пустив корені на Львівщині, працював заступником директора з наукової роботи Національного парку «Сколівські Бескиди», це біля знаменитої Тустані. Зараз уже на пенсії, то має більше часу для улюбленої справи ― вирощування рідкісних рослин. Привозить їх звідусіль, має свою шкілку, спілкується із колегами-лісівниками, просто любителями. Тож від його старань і нам дещо перепало, як і від брата Василя. — А ось цей інжир, годжі ― від брата Олега, він живе на Війниці. Олег змалку закоханий у рослини, знає, як до них підійти. Та й у мене з’явилося чимало знайомих, з якими обмінююся рослинами чи й просто досвідом у їхньому вирощуванні. Це і лучанка Анастасія Василівна Яцюк, і затурчани Оксана Поплавська, Наталія Хитра, Галина Ушакова, ― тішуся, що їх стає все більше, хай не гніваються, якщо когось не згадаю. За порадами і консультаціями часто звертаюся до своєї племінниці і колеги, біолога за фахом, Віри Чопко. Оцей ведмежий горіх примандрував із Ботанічного саду столиці, його подарував староста «Посвіту», світлої пам’яті Панас Маркович Кушнірук. Кажуть, родить він через 20–25 років, але сподіваюся ще дочекатися, ― сміється моя співрозмовниця. Наминаючи свіжоспечені пироги з капустою та вишнями й запиваючи смачнющим компотом, ми з колегою щиро зичили, щоб усі задумки й бажання господарів цього привітного обійстя збувалися неодмінно. Р.S. Коли цей матеріал уже було підготовлено до друку,племінниця моєї героїні Надія Гадзінська порахувала «листочки» складеного кілька років тому родинного дерева Кушнірів, що виросло із міцного кореня ― Надії Василівни і Григорія Купріяновича. Разом із ними їх виявилося рівно сто! Але життя триває...
ПОРАДИ ВІД НАТАЛІЇ ГАТАЛЬСЬКОЇ Хто хоч раз бачив, як цвіте бругмансія, неодмінно захоче посадити її у себе.Ось тільки зимівля… Не кожному під силу тягати чималі ємності із землею у льох. А якщо зимувати бругмансію в домі, на листя обов’язково нападе тля. Без хімії тут не обійтися, а кому хочеться дихати нею в оселі? Можна вийти зі становища простіше. Восени, до настання заморозків, нарізати живців і поставити їх у воду. Вкорінюються вони довго, але надійно. Після цього висадити їх у горщики і тримати на підвіконнях разом із вазонами. Навесні, як мине загроза приморозків, висадити у квітник. Рослини будуть меншими, але зацвітуть того ж літа. Однак треба врахувати, що бругмансія краще почувається у напівтіні, ніж на палючому сонці. Не бійтеся екзотичних рослин. Вирощувати їх цікаво й корисно, як, скажімо, годжі, її ще називають дереза китайська. Це світлолюбивий невибагливий до грунтів кущ. Росте невисоким, цвіте в середині літа, а восени з’являються червоні соковиті солодкі ягоди. Кажуть, що тибетські монахи використовують їх для продовження молодості організму. Ці ягоди сповільнюють старіння, широко застосовуються у китайській і тибетській медицині для лікування нирок, серцево–судинних та інших захворювань. Зрештою, ця рослина просто гарна.
