Курси НБУ $ 41.44 € 45.15
«БЕЗ ДОЗВОЛУ БАТЬКІВ НАС —  ХРИСТИЯНКУ Й МУСУЛЬМАНИНА — НЕ ПОВІНЧАЛИ Б»

Волинь-нова

«БЕЗ ДОЗВОЛУ БАТЬКІВ НАС — ХРИСТИЯНКУ Й МУСУЛЬМАНИНА — НЕ ПОВІНЧАЛИ Б»

Найсильніша дівчина Волині важкоатлетка Надія Миронюк вийшла заміж за Свару Пірбала з Іракського Курдистану...

Найсильніша дівчина Волині важкоатлетка Надія Миронюк вийшла заміж за Свару Пірбала з Іракського Курдистану — триразового чемпіона Арабських ігор з важкої атлетики. А нещодавно у них народилась донечка Софійка!..

Катерина ЗУБЧУК, заслужений журналіст України

«КОЖЕН МОМЕНТ У НАШОМУ ЖИТТІ — ЦЕ НЕ ВИПАДКОВІСТЬ»

Мені легко було йти на зустріч із Надією, адже наша газета багато разів розповідала про цю спортсменку-важкоатлетку зі збірної України, про її досягнення, зокрема і про «бронзу», здобуту торік на чемпіонаті Європи в Ізраїлі. І водночас це була особлива розмова з волинською богатиркою, оскільки цього разу мене насамперед цікавила її сім’я. Де вона знайшла своє кохання — іноземця Свару Пірбала, як одружилися християнка та мусульманин, як змінилося їхнє життя після народження донечки Софійки? Надя охоче погодилася про це поговорити, бо, як випливало з перших її слів, вона, як і кожна дівчина, мріяла реалізуватися як жінка, дружина, мати. Тим більше, що вдома мала хороший приклад — її мама народила п’ятеро дітей і, як людина глибоко набожна, вчила синів та дочок жити по-християнськи.
— Просто усвідомлювала, що треба зробити спортивну кар’єру, коли вже стільки сил віддали і тренери, і я. Трохи себе стримувала від серйозних стосунків. А взагалі… я дуже влюблива, — посміхається жінка. — Ще у першому класі заявляла: «Тату, я поженюся на Серьожі». А батько, вдаючи, що не розуміє, про що йдеться, запитував: «І доженеш?».
У цієї «дуже влюбливої» дівчини по-різному було: захоплювалася кимось, симпатизувала і їй симпатизували, розчаровувалась. Але, як тепер каже, не зустріла раніше своєї людини. Якщо колись здавалося, що закохалася, але не склалося, то зараз розуміє, що це радше можна назвати захопленням, яке швидко минало і за яким не шкодувала. Так було, поки в її житті не з’явився Свара…
Уперше вони зустрілися у 2010 році на чемпіонаті світу в Туреччині (Свара — теж важкоатлет). Але, зі слів жінки, тоді навіть не поспілкувалися. Свара сказав Наді згодом, що посоромився підійти до неї. А в 2011-му сталася прикрість — на Всесвітній універсіаді в Китаї Надя травмувала плече. Приїхала додому і, маючи багато часу, бо ж і тренуватися не могла, занурилася в інтернет.
— А світ важкої атлетики, — розповідає Надя, — обговорював ту мою прикрість. І Свара почав мені писати, підтримувати — щоб я не розчаровувалася, не опускала рук, що все буде добре.
Тобто була перша реальна зустріч, а потім — інтернет-листування, якому дуже завдячують обоє. Бо якби не сучасні технології, то хто знає, як розвивалися б події, чи взялися б за перо, щоб написати листа? У 2012 році Надя готувалася до Олімпіади в Лондоні. Через травму часу лишилося мало. Дівчина дуже форсувала результат і пошкодила коліно. На Олімпіаду не поїхала. Настрій, як пригадує, був паскудний. І Свара, зрозумівши цей «паскудний настрій» Наді, прилетів до неї.
З приводу своїх травм і зустрічі зі Сварою Надія каже:
— На все Божа воля. Кожен момент у нашому житті — це не випадковість.
«тато, на відміну від мами, про хлопця з іншої віри сказав: «Бог один»
Як тільки Свара прилетів, то найперше хотів зустрітися з батьками Наді. І вони поїхали в Маяки, де живе сім’я Миронюків.
— Я трохи соромилася, — пригадує молода жінка. — Усе не виходило з голови, що це ж село — як подивляться люди, що мій обранець «не наш». Але все було добре. Мама, правда, з осторогою поставилася до мого вибору через різне віросповідання. А тато був лояльніший. Він сказав: «Бог один».
Руки Надії Свара просив пізніше. І все через неї, бо ж сам не знав української. Це тепер на моє запитання, передане йому Надією англійською, чи він уміє по-нашому говорити, чоловік, усміхаючись, сам відповів: «Я можу спілкуватися. Багато знаю…».
До одруження не відразу дійшло. Основною перепоною було те, що мама Наді не давала дозволу на цей шлюб. А ще ж не відразу знайшли храм, де б їх повінчали. У Криму, зокрема в Бахчисараї, у мечеті поставили умову, що треба дівчині прийняти мусульманство. І лише в Арабському культурному центрі в Одесі їм сказали, що повінчають. Але для цього потрібний дозвіл матері та батька. Це був кінець 2013 року. Мати Наді знову заперечила: «У нас піст — не можна вінчатися» (був якраз Пилипівський, що перед Різдвом).
І лише майже через рік, а саме 16 вересня 2014-го, Надія і Свара взяли церковний шлюб.

«ПІСЛЯ ВІДВІДАННЯ СВЯТОЇ АЯ-СОФІЇ УЖЕ ЗНАЛИ, ЯК НАЗВЕМО ДОНЬКУ»
Родини чоловіка Надя ще не бачила. Хіба по скайпу розмовляла з батьками, братами і сестрами Свари. А їх у нього — дванадцять! Для Іраку, зокрема Курдистану (Іракський Курдистан — курдське державне утворення у складі Іраку. — Авт.), це середньостатистична сім’я, бо там усі мають багато дітей.
Зі слів Наді, Свара вдома — герой. Він — триразовий чемпіон Арабських ігор. Цим там пишаються. Тепер Свара перейшов на тренерську роботу, має своїх спортсменів. Тож живе на дві країни — і в Курдистані, і на Волині. Подружжя оформляє документи на його постійне місце проживання в Україні. Тоді не доведеться відкривати щоразу візу.
Чи планує відвідати Ірак Надія? Звичайно, як каже вона, хотілося б побачитися з родиною чоловіка, побувати на прадавній землі, адже начувана про Вавилон, про Висячі сади Семіраміди — одне із семи чудес світу…
— Але там нині така ситуація, що не наважуємося вдвох, а тепер утрьох, із донькою, їхати, — розмірковує жінка. — Свара живе в столиці Іракського Курдистану — місті Ербіль. Там більш-менш спокійно, хоча бувають теракти — то машину підірвуть, то ще щось вибухне. А взагалі-то, в Іраку постійно воюють, як і в нас тепер на Донбасі. Коли Свара торік летів в Україну, знайомі, дізнавшись про це, дивувалися. Мовляв, куди ти летиш, там же війна. Або й таке говорили: «Не лети в Україну, бо там мафія. Тебе можуть на органи продати». Прикро, що така репутація в нашої країни. Лякали, одне слово, Свару, але він не побоявся.
— Коли ви дізналися, що станете мамою, — запитую Надю, — то не шкодували, що це ж на якийсь час треба відійти від спорту?
— Усе було сплановано, — усміхається. — Торік я стала третьою на чемпіонаті в Ізраїлі. Уже трохи втомилася від спорту. Було відчуття, що треба перепочити. І я Сварі говорила про це. Зокрема, тоді, коли ми полетіли в Туреччину.
— Це був ваш медовий місяць?
— Ні, це ще була весна 2014-го, ми ще не повінчалися. А щодо вашого запитання, то все наше спільне життя із Сварою — це медовий місяць.
Про Туреччину — особливий спогад, бо ж саме там Свара вирішив: якщо колись у них народиться дочка, то назвуть її Софією. Надя прийняла цю пропозицію.
— Ми відвідали храм у Стамбулі (колишньому Константинополі) Ая–Софія, — розповідає Надія. — Це дуже величний собор, який вражає своєю красою. Майже тисячу років він був християнським символом. Потім його переробили під мечеть. Фрески та мозаїку закрили товстим шаром штукатурки, і на їхньому місці з’явилися цитати з Корану. А в 1935 році мечеть Ая–Софія стала музеєм. І тепер на стінах храму можна побачити зображення Ісуса Христа, Богоматері й цитати з Корану. Ось таке, на перший погляд, дивне поєднання. Коли ми були у цьому музеї, то Свара зізнався: «Мені тут добре». Тоді й вибрав ім’я Софія для нашої майбутньої доньки. Свара, до речі, був присутній на пологах, хоч на його батьківщині це не практикується. Він сказав: «То не гріх допомогти своїй дружині».

«МИ ЖИВЕМО НА ОДНІЙ ХВИЛІ»
Ці слова Надія додає на продовження того, що медовий місяць у подружжя не закінчується. Вона каже:
— Кожен із нас має свої недоліки і плюси. Обоє ми гарячі — як щось не подобається, то відразу бурхливо реагуємо. Але коли я спалахую, то Свара мене заспокоює. Так само я його, буває, стримую.
У чоловікові Надя бачить турботливого батька. Її особливо тішить те, з якою ніжністю Свара бере на руки дитя. І коли вона йде на тренування (а відновила їх 25 березня, у свій день народження, коли Софійці виповнилося два місяці), то чоловік залюбки доглядає доньку. Хоч Надя має квартиру в Луцьку, літньої пори сімейство любить бувати у Маяках. Ближче до природи, до дитячих стежок Надії, які привели її на гарний життєвий шлях. А що їй поталанило, то про це жінка каже без зайвої скромності: мовляв, не кожному вдається побачити стільки світу. Правда, такої удачі не було б, якби не її нелегка праця у спорті, починаючи з трьох літ (перший тренер Наді — її батько).
— Пам’ятаю, на городі в Маяках ще підлітком полола бурячки, — пригадує найвідоміша волинська важкоатлетка. — А в небі літак. Дивлюся і думаю, як би то собі колись полетіти в невідомі краї? Але розуміла, що треба трудитись, аби чогось добитися. Тоді я ще за юніорів виступала. Добре підготуватися хотіла до чемпіонату Європи. Підготувалась. Полетіла в Болгарію і звідти «срібло» привезла.
Це був час, коли дівчина і гадки не мала, що колись у чужій країні зустріне свого чоловіка — людину, з якою матиме повне взаєморозуміння. Інколи, не знаючи якогось слова, як каже Надя, вони обходяться навіть одним поглядом. Це і є мова закоханих людей.
На фото: Маминому і татовому щастю – Софійці – уже 5 місяців.
Telegram Channel