Жила собі в Сенкевичівці лелеча сім’я. Відлітала восени і поверталась навесні до свого гнізда, облаштувавши його багато років тому на найвищому у селищі місці – водонапірній башті...
Жила собі в Сенкевичівці лелеча сім’я. Відлітала восени і поверталась навесні до свого гнізда, облаштувавши його багато років тому на найвищому у селищі місці – водонапірній башті
Леся ВЛАШИНЕЦЬ
Люди настільки звикли до білокрилих провісників тепла, що з першим весняним промінням задивлялися у височінь, чекаючи повернення птахів із далекого вирію. Біди лелечій парі наробила одна з нещодавніх громовиць. Декількома сильними подихами гроза скинула з висоти їхній дім. — Перейнялися ми цим пташиним горем, як своїм, людським. Вже й стали думати, як можна зарадити йому, – розповідала секретар Сенкевичівської селищної ради Горохівського району Світлана Шкамарда. Важко переповісти словами людське здивування, коли одного ранку небо над селищем заклекотіло багатоголосим лелечим гомоном – стурбованим, схожим на ділову й заклопотану розмову. Над баштою у Сенкевичівці тоді кружляло більш як тридцять птахів. Вони то розліталися, то зліталися до гнізда, тримаючи в дзьобах усе, з чого можна збудувати пташину оселю. Недовго «мурували» її, а зробивши добру справу, полинули сім’ями до своїх гнізд, мабуть, по всій довколишній окрузі. Тепер лелече гніздо у селищі таке ж, як і було, а може, ще й міцніше. А його господарі дивляться на землю з висоти, наче запитують: «Чи ж такі ви, люди, як лелеки?».
