ПРО ВОЛОДИМИРСЬКУ МАЙСТРИНЮ ЗНАЮТЬ І В КАЗАХСТАНІ!

Ірина Смірнова (на фото зліва) своїми диво-вишивками прикрашає сорочки, спідниці та сумочки

Сергій НАУМУК

Буває, що хобі для когось перетворюється на основний вид діяльності. Вишивання стрічками для Ірини Смірнової з Володимира–Волинського таким ще не стало, проте вона досягла на цьому поприщі неабияких успіхів. Вишиті нею сорочки, сукні та сумочки просто вбирають очі. Не дивно, що такі вироби здобувають дедалі більшу популярність не лише в Україні, але й за кордоном, а замовлення розписані на рік наперед.
— На одну пелюстку витрачаю годину, — Ірина розгортає чорну жіночу сорочку з неймовірними жовтими соняшниками. — Полотно натягую на п’яльці і вишиваю. Крім сорочок, оздоблювала весільні сукні, корсети, дитячий одяг, крижма для хрещення. Чи болять пальці? Вже ні, але після корсета руки нили аж до ліктів. Коли тільки починала роботу, то хтось радив мені спробувати протягувати голку плоскогубцями. Але ж ними легко забруднити білу тканину, тому мушу вишивати вручну.
Праці до кожної речі треба докласти чимало: сорочку вишиває зо два тижні по кілька годин щодня. Тому й коштує такий одяг недешево. Ціна блузки залежить від розміру: більше вишивки — дорожче. Якось Ірина вишивала блузку, яку наречений із Казахстану замовив для своєї обраниці. Її обхват грудей сягав 160 сантиметрів! Довелося поповишивати... Зате замовник сяяв від щастя. До речі, весільні сукні «від Смірнової» особливо популярні на Західній Україні. Причому іноді замовляють одяг для пари в однаковому стилі. Немало часу та зусиль вимагає і робота над вбранням для дітей. Одна дитяча сукня-сонце мала три з половиною метри в діаметрі.
За два роки, відколи Ірина вишиває стрічками, кількість клієнтів зросла настільки, що вона ледве встигає виконувати замовлення. На майстер–класи, про які я запитав, каже, не має часу. Вишиває до першої-другої години ночі. А в разі термінового замовлення — і до зорі. Якось цілу ніч вишивала рушники, вранці випрасувала і хутчіш віднесла, бо їх уже чекали молодята для весільної церемонії.
— Хоча рушники нецікаво вишивати, бо треба дотримуватися симетрії. А я люблю креативити: там додати, тут по–своєму зробити. Подобається вишивати білим по білому або вигадувати щось новеньке, — каже майстриня.
Ірина часто сама ж і рекламує власну продукцію як модель. Одна з фотокарток — жінка лише у шикарній сукні серед снігу.
— Знаєте, який мороз був! Класні світлини вийшли, але після фотосесії два тижні кашляла, — сміється вона. — Мені все легко робити, особливо якщо нова робота і я від неї кайфую.
P.S. Коли матеріал уже був готовий до друку, ми дізналися, що чоловік пані Ірини загинув на Сході України. Тож тепер, з її слів, це заняття стало для неї і віддушиною, і порятунком...

ДОВІДКА «ВОЛИНІ-НОВОЇ»
Вузькі смужки тканини використовувалися як прикраси для одягу з давніх-давен. У XIV столітті обшивка стрічками увійшла в моду серед французької знаті. Міста Ліон та Сент–Етьєн стали центрами ткання стрічок. За часів Людовика XIV ними почали прикрашати одяг королів. Людовик XV сам захоплювався цим видом рукоділля. З Франції ця мода перейшла в Англію, а звідти — в інші країни. У 1970–х роках вишивання стрічками стало популярним у всьому світі.

На фото: У таких квітучих сукнях — хоч на світовий подіум.
Фото з архіву Ірини Смірнової.