Марина гордо йшла зі своїм краденим щастям під руку. Містечкові панни і пані іронічно-заздрісно проводили поглядами дивну пару. Він – статний красень. Наче з модного журналу...
Марина гордо йшла зі своїм краденим щастям під руку. Містечкові панни і пані іронічно-заздрісно проводили поглядами дивну пару. Він – статний красень. Наче з модного журналу. Вона – одягнена без смаку, на голові стирчать «півники» через недбало зібране у хвіст волосся...
Ольга ЧОРНА
— Приворожила… Причарувала… – перешіптувалися у містечку. – Її баба «щось знала». Тепер Марина «темними справами» займається. Кажуть, дитина в її залицяльника є. І дружина. А він все залишив ради тієї відьми… Родина опам’ятовувала Степана. Плакала донька Світлана. Чому її з мамою зрадив найкращий, найдобріший у світі тато? А Настя, дружина, заціпеніла від несподіванки. Вони були неймовірно гарною парою. Щасливими і закоханими. Й раптом… До Марининої баби бігала половина містечка. Та й люд з ближніх сіл знав, де її хата. Одні називали Якилину знахаркою, інші – відьмою. Хтось ходив до неї за добром, а хтось – за злом. Ось тільки не могла Якилина своїй доньці-одиначці долю привернути. Довго у дівках сиділа. А потім народила Марину. Від кого? У містечку навіть не здогадувалися. Марина у батька вдалася. Мовчазна. Зирила на всіх з-під лоба. Не мала подружок. Нікого не любила, крім Якилини. Змалечку ходила з бабою в ліс за травами, корінням, ягодами. А ще Якилина стільки всього їй розповідала… – Мати твоя нічого в знахарському ремеслі не може тямити, – казала Якилина внучці. – Через покоління в нашому роду сила передається. …Дівчата з її вулиці виходили заміж. А Маринину хату хлопці оминали. – Нічого-нічого, – втішала внучку Якилина, – знайдеш собі такого…Сам знайдеться… Уже під тридцять Марині, а «такого» нема. Засумнівалася в бабиних словах. А ось Якилинине ремесло таки перебрала. Дівчата й молодиці потай бігають до її оселі. Одні – за щастям, інші – накликати на когось біду. Марина відчуває себе володаркою доль. А мати рахує гроші, які платять доньці за добро і за зло. …Степан повертався з обласного центру. Автівка наче й справна, а капризувала, як норовлива дівка. Зупинялась посеред дороги, пчихала і кашляла. Вечоріло. Збиралося на дощ. А додому ще далеко. В’їхав у сусіднє містечко. Полило наче з відра. Тут жив його товариш. Вирішив у нього перечекати грозу. Та й не бачились давно. На одній з вуличок машина стала, як вкопана. До помешкання друга майже кілометр. Парасолі не було. Вийшов під холодний дощ. Відразу ж промок. Хотів зателефонувати додому, аби не хвилювалися. Мобілка розрядилася... Несміливо ступив на чуже обійстя. Постукав у двері. Відчинила молода жінка з дивакуватим поглядом. Порухом руки запросила увійти. Він почав розповідати про свої пригоди. А вона мовчки простягнула йому горня гарячого трав’яного чаю. Ковток, другий, третій… Відчув легке запаморочення. «Простудився, мабуть», – подумав. Дощ тарабанив у вікна. Блискавиці розмальовували світ у химерні кольори. Степан допивав друге горня запашного чаю. Йому не хотілося нікуди йти. Наче якась невидима сила утримувала в чужій хаті. Господиня рихтувала вечерю, на її устах блукала хижа усмішка. Нарешті Марина дочекалася «такого»… Степан приїхав додому наступного дня. — Ти не захворів часом? – запитала дружина. – Трохи кепсько виглядаєш. Опустив очі. Щось хотів сказати, але передумав… У неділю швидко зібрався й поспішив до автівки. — Тату, куди ти так рано? Не забув, що сьогодні маємо привітати з днем народження мою хресну? — Справи, Світланко. До вечора впораюся. — Обіцяєш? Настя з донькою пішли в гості без Степана. Він подався в сусіднє містечко до Марини. Його тягнуло до тієї негарної, дивакуватої жінки… …Він не сказав традиційного: «Я покохав іншу». Мовив: — Я повинен бути з нею. — З ким, Степане? – сполохано запитала Настя. — Ти її не знаєш. Вона з сусіднього міста. — У вас буде дитина і ти?.. — Ні. Це важко пояснити… Я не можу… не можу без неї… …Катерина, Степанова мати, дізнавшись про його нове «кохання», місця собі не знаходила. — Відкрий очі, сину. Хіба не бачиш – пороблено тобі. Не сором нашу родину. Чому Світланка має рости напівсиротою при живому батькові? А Настя хіба заслужила все це? Ви ж така гарна пара. Пам’ятаєш, на весіллі всі казали, що вас небеса повінчали? А та відьма… Наче з пекла з’явилася. Все зруйнувала. Знав би ти, сину, як болить моя душа… Не допомагали ні сльози, ні вмовляння. Врешті Катерина поїхала до розлучниці. Просила залишити їхню родину в спокої, зривалася на крик, проклинала… Марина насмішкувато–злісно дивилася на Степанову матір. І мовчала. З тяжким серцем залишила Катерина Маринине подвір’я. Було відчуття наче втратила свого єдиного сина. І невістку також. Бо Настя може когось зустріти й вийти заміж. Вона, Катерина, не осуджуватиме. Любитиме обох – Світланку і Настю. Одні люди радили Катерині шукати відворотне зілля. Інші – молитися. Вона ж сподівалася, що полуда незабаром спаде зі Степанових очей. А він написав заяву на розлучення. Його більше не вабила Настина врода. — Тату, ти будеш приїжджати до нас? – запитувала донька. — Ні, – відповів майже пошепки. — Я також не приїду до тебе, – мовила донька. …Більше року живе Степан з Мариною. Не бачиться ні з матір’ю, ні зі Світланою. Чоловіки кидають спокусливі погляди на Настю. Тільки їй байдуже. Кохає колишнього чоловіка. Якби повернувся, мабуть, простила б. Марина ж не збирається відпускати Степана. Й шкодує, що не запитала бабу Якилину, чи довго триватиме її заміжжя. А зараз цей вродливець належить їй. І Марину не цікавлять криві людські погляди та пересуди. Бо хоча в містечку кажуть: «любов зла…», перефразовуючи вислів трохи на інший лад, жінки й дівчата навідуються до її оселі. Й начебто не вірять в Маринині чари. Думають, може, байки то все. Але ж Степан… Хіба міг він просто так залишити красуню дружину заради відьми, та ще й такої негарної? І приходять до Марини у пошуках долі, а дехто – окрайця гріховного щастя.
