Не тільки в Україні, а й за кордоном користуються попитом вироби народного умільця із села Сильне Ківерцівського району Олександра Бобика (на фото). Аж не віриться, що їх творить людина, яка вже 24 роки бореться зі страшною недугою — ревматоїдним артритом...
Не тільки в Україні, а й за кордоном користуються попитом вироби народного умільця із села Сильне Ківерцівського району Олександра Бобика (на фото). Аж не віриться, що їх творить людина, яка вже 24 роки бореться зі страшною недугою — ревматоїдним артритом...
Назар МАЗИЛЮК
Його квартира в Луцьку нагадує музей. Столи, стільці, бильця ліжок та навіть кухонні набори — усе переплетене його «косичками» та вирізьбленими візерунками. Декоративні полички та хлібниці прикрашені плетивом винограду, а рамки для картин та фотографій дивують своєю точністю та витонченим стилем різьби. Неймовірно! Особливо, коли дивишся на покручені хворобою руки, на те, що він не може пересуватись без милиць… В молодості, як і більшість односельчан, Олександр Панасович працював у лісгоспі. Робота була складна і марудна, але треба ж десь ту «копійку» брати. Хвороба почала розвиватися, коли йому виповнилося 25, а все через те, що «переніс на ногах грип». Після того і почало викручувати руки і ноги… Але відтоді і зайнявся художньою обробкою дерева. — Біда заставила, — каже майстер. — Не міг рухатися, а заробляти гроші потрібно ж було якось… Перші кроки в різьбярстві робив з допомогою товариша Василя, який показав основи цього заняття. Потім, читаючи літературу, з кожним днем удосконалювався і закохувався в дерево все більше і більше. У 1991 році з дружиною Валентиною та трирічною донькою Оксанкою переїхали до Луцька. Тут і почалася плідна праця різьбяра по дереву (хоч зараз особливо любить працювати щоліта у найріднішому серцю Сильному). Спочатку замовлення були незначні — хлібниці, кухонні набори і навіть кухлики. — Колись у мене було багато звірят, яких я зробив: білочка, зайчик, олень, козлик, — із жалем згадує майстер. — Але в скрутний час їх довелося продати, щоб вижити… Згодом, дізнавшись про талановиту людину, його запросив у свою бригаду пан Олексій, що теж займався цією справою, і почав давати Олександру Панасовичу серйозні замовлення. Переважна більшість із них була для церков (підставки на іконостаси, оздоблення престолів, хрести). Його роботи відправлялися на Схід України, в Польщу, Білорусь, Росію і навіть Узбекистан. Тепер замовлень стало менше, адже в країні — війна. …Дивлячись на те, як він працює, затамовую подих. Щойно веселий і жартівливий пан Олександр стає серйозним–серйозним і якимсь неймовірно окриленим. Дивуюся, як він тільки наловчився утримувати в немічних руках гостру, мов лезо, «стамеску»? Проте якась мить — і на дереві народжується візерунок. А для того, щоб можна було втримати в руці «киянку» — столярний молоток, майстер приробив спеціальну насадку. Труднощі виникають і з шліфуванням виробу, але тут на допомогу приходить дружина, яка за ці роки навчилась майстерно доповнювати чоловікові сувеніри. Саме їй і мріє Олександр Панасович подарувати свою найкращу майбутню роботу — диво–оленя, яка стане окрасою дому. А ось на моє запитання: «Кому з політиків хотів би вручити свій виріб?», відповідає суворо: «Нікому! Політики тільки дбають про себе».
На фото: Візерунки на його виробах ніколи не повторюються. Фото Назара МАЗИЛЮКА.
