ПО ВРАНІШНІХ РОСАХ ІШЛИ НАШІ ДОЛІ – ЩАСЛИВІ І БОСІ...

Спекотне літо втекло в позачасся наче неслухняне дівчисько. Лише моя душа й досі прибігає на роздоріжжя, де колись не дочекалась тебе. Як і тоді, стоїмо удвох із липнем. Мовчимо. Згадуємо…

Ольга ЧОРНА

Якось випадково зустріла тебе. Ледве упізнала. Хлопчиську з перестиглими карими очима, що трапилося з тобою? Сивина, смуток в очах, заклопотаність. Ти став іншим. Таким далеким і чужим.
— Ти мені простила, що тоді… не приїхав? – запитував винувато. – Я не міг зізнатися… У мене вже була інша…
Я завжди хотіла розповісти тобі, як сама тоді долала довгу вечірню дорогу. Як липень зціловував мої сльози. Як сумувала наша доля… Але при зустрічі зрозуміла: недоречно це все.
Ти нарікав на життя, роботу, на весь світ. У твоїх рухах було стільки невпевненості, а в голосі – роздратування.
— Ти щасливий? – запитала я.
— Щастя? Казки то все! – відповів.
Романтику, ти ж писав такі гарні вірші. «По вранішніх росах ішли наші долі – щасливі і босі. Їм небо всміхалось і благословляло. Їх сонце на руки-промінчики, аби зігріти, узяло…».
Я поспішала сказати тобі «до побачення». Пам’ятатиму лише твої закохані вірші. «Ти прийшла із далеких зір і солодко серце забилось. Біля долі моєї спинилась…».
Невже це справді був ти?