Побачивши, що Цибульський встав з ліжка, грабіжник схопив молоток з дерев’яною ручкою, котрий лежав під дверима спальні, й почав бити господаря по голові та обличчю..
«ЧОМУ НЕ ТЕЛЕФОНУЄ БАТЬКО?..» Ніна розлучилася із своїм чоловіком Володимиром Цибульським уже давненько, але без сварок та взаємних звинувачень. Почали жити в різних квартирах. Цибульський поселився на вулиці Грушевського міста Володимира-Волинського. Жив сам, хоча вважався інвалідом. Правда, контактів із сім’єю не поривав. Майже щодня телефонував до дружини та дочки Олени або навідувався до них сам. Вони вже так до цього звикли, що коли одного дня не прийшов і не потелефонував, дуже здивувалися. — Напевне, батько захворів,— висловила здогад дочка. — Все може бути... Не такий він уже молодий,— погодилась мати. — Зараз я до нього поїду. Ніна сіла на велосипед й через кілька хвилин уже була на вулиці Грушевського біля двоповерхового будинку. Квартира колишнього чоловіка розміщувалась на першому поверсі. Жінка прихилила велосипед до стіни й зайшла на веранду. Звернула увагу на те, що не вистачає однієї шиби у вікні веранди. “Певне, Володимир побив її випадково, а вставити іншу не встиг”,— вирішила жінка й переступила поріг. Коли зайшла у спальню, побачила, що чоловік спить на дивані, натягнувши ковдру на голову. Ніна погукала до нього. Володимир навіть не поворухнувся. Тоді стягнула ковдру й побачила, що його обличчя і голова — суцільна кривава рана. Кров виднілася й на подушці та простирадлі, червоніла кількома плямами біля ліжка. Тоді жінка зрозуміла, що Цибульський непритомний. Мати потелефонувала до дочки: — Олено, батька хтось дуже побив, лежить і не ворушиться. — Живий? — Здається, дихає, але увесь в крові. — Я зараз буду там... Коли приїхала дочка, разом ще раз оглянули батька. Він був ще живий. Потелефонували у Володимир-Волинський відділ внутрішніх справ. Міліція та лікарі приїхали майже одночасно. Цибульського одразу відправили в лікарню. Працівники міліції оглянули обидві кімнати. Там усе було розкидано, дверцята шаф розчинені, різний одяг валявся на підлозі. Неподалік ліжка помітили молоток з дерев’-яною ручкою. Він був замащений кров’ю. — У квартирі, без сумніву, побував грабіжник,— зробив висновок хтось із працівників міліції. — Можливо, у спальні була бійка й невідомий завдав господарю кілька ударів молотком. Молоток він, напевне, приніс із собою. — Це — молоток батька,— сказала Олена. — Значить, він лежав десь поблизу й бандит ним скористався... ГРАБІЖНИКИ У КВАРТИРІ ПЕНСІОНЕРА У четвер Андрій Шостакевич зустрівся із своїм другом Дмитром Мелехом на автостанції. Андрій був уже досить п’яний. — Де ти вже пляшку роздушив?— поцікавився Дмитро. — Якби ж то одну... Майже чотири пляшки випили втрьох. Сусід пригощав у своєму гаражі,— похвалився Шостакевич. — Ходімо до Луги, я покупаюсь, може, хміль трохи пройде. На річку друзі й раніш ходили, удвох рибалили. Правда, поверталися звідти завжди під добрим хмелем і майже без риби. — Пішли,— згодився Дмитро. Покупавшись, друзі вирішили прогулятись вулицями Володимира-Волинського. Часу було досить, адже обидва ніде не працювали. Під вечір, коли набридло бродити, Шостакевич запропонував навідатися до їх спільного друга Сергія. Склалися по кілька гривень, купили пляшку горілки й подалися на вулицю Грушевського, де той проживав. У Сергія просиділи довго. Він поставив на стіл і свою пляшку. Пили та грали в карти до темряви. Коли пляшки спорожніли, Дмитро вийшов із квартири, сів на сходах й почав смоктати цигарку, пускаючи в небо дим. Майже услід за ним поспішив й Андрій і зник за будинком. “В туалет погнався”,— зрозумів Дмитро. Через кілька хвилин Дмитро почув, що з другого боку будинку, куди пішов Андрій, чути скрегіт металу об скло. Дмитро пішов туди й побачив, що Шостакевич виколупує цвяхи у віконному склі веранди. Зрозумів, що той хоче влізти в чужу квартиру. Обидва знали, що там проживає пенсіонер Володимир Цибульський, бо кілька днів тому у цьому будинку в одній з квартир проводили ремонт. — Ти здурів, що робиш?— запитав Дмитро. — Йди звідси і не лізь не в своє діло!— сказав Андрій, продовжуючи колупатися у вікні. Дмитро йому нічого більше не говорив, боячись, що п’яний Андрій може накинутися з ножем, якого тримав у руці. Він пішов додому й ліг спати. Шостакевич витяг віконне скло й поставив під стіну. Вліз у дірку. Тихо зайшов у кімнату. Було темно, тому ввімкнув світло. Цибульський, певне, ще не спав. Коли спалахнула лампочка, Шостакевич побачив, що господар почав підніматися з ліжка. Був лише в трусах. Здивовано запитав: — Хто там ще прийшов серед ночі? Побачивши, що Цибульський встав з ліжка, грабіжник схопив молоток з дерев’яною ручкою, котрий лежав під дверима спальні, й почав бити господаря по голові та обличчю. Кров хлюпнула в усі боки й Цибульський впав на підлогу. Бандит поклав його на диван й накрив ковдрою, вважаючи, що той мертвий. Почав шукати в квартирі гроші та інші цінності. Поперекидав усе в шафах. Нічого не знайшов. На кухні та веранді почав збирати алюмінієвий посуд: каструлі, ложки, миски, інші речі. Забрав і радіотелефонний апарат. Спакував усе в два невеликих білих мішки, зв’язав їх. Закинув мішки на плечі й поніс із подвір’я... АЛЮМІНІЄВА КАСТРУЛЯ ДОРОЖЧА ЗА ЖИТТЯ Було близько другої години ночі, коли Шостакевич постукав у вікно до Дмитра. Хлопець піднявся з ліжка й визирнув крізь віконну шибу. — Хто там?— запитав. — Це я, Андрій... — Що хочеш? — Вийди на пару хвилин. Дмитро вийшов. Услід за ним поспішив і його батько, присвічуючи ліхтариком. — Кажи, що маєш, бо ми вже спимо,— невдоволено буркнув Дмитро. — Сховай десь у себе ось це,— кинув Андрій на два мішки, котрі лежали біля хвіртки. — Вранці я їх заберу. — Де взяв мішки, туди й неси!— сказав батько Дмитра й обидва пішли в хату. Коли старий через півгодини вийшов знову на подвір’я. Мішків біля хвіртки уже не було. “Мабуть, поніс додому”,— вирішив батько Дмитра... Шостакевич сховав мішки в іншого знайомого за хлівом. Сам почимчикував додому й ліг спати. А наступного дня на квартиру Шостакевича приїхала міліція. Андрія завезли у відділ внутрішніх справ. У відділі Шостакевич розповів, як вчинив злочин. Нічого не приховував. Та і як приховаєш, коли впіймався майже на гарячому. Друзі, з якими весь день пиячив, підтвердили, що саме він вліз через вікно до пенсіонера, вийнявши віконну шибу, потім намагався крадені речі сховати в них. — Вбивати Цибульського я не мав наміру,— виправдовувався грабіжник. — Чого ж лізли серед ночі в чужу квартиру?— запитав слідчий. — Потрібні були гроші... Коли я з друзями раніш ремонтував у цьому будинку одну квартиру, помітив, що Цибульський на веранді тримає чимало алюмінієвого посуду. Вирішив, що його можна викрасти й здати, як цінний металобрухт,— пояснював Шостакевич. — Така нагода трапилась цього разу, коли ми пили у Сергія. — Але ж ви ледве не вбили людину за якийсь посуд? — Я вважав, що у квартирі нікого немає, або ж пенсіонер міцно спить й нічого не почує. Цибульський вижив завдяки операції, яку провели терміново лікарі. Але про напад нічного бандита він нічого не міг сказати, бо, виявляється, після важкої травми голови нічого про це не пам’ятає. Шостакевич уже тричі судимий. Недавно вийшов з тюрми. Щоразу його судили за обкрадання легкових автомобілів та інші крадіжки. Ніяких висновків для себе він так і не зробив. З дружиною розлучився, бо хто терпітиме п’яницю? Коли останній раз Андрій вийшов з тюрми, то повернувся до батьків. А куди ще було йти: ні сім’ї, ні квартири. Спочатку навіть на роботу влаштувався. Працював оператором газової котельні. Робота швидко набридла. Сказав батькам, що буде “шабашити”. — Я так більше зароблю, ніж в котельні. Не заробив. Батьки змушені були годувати й вдягати двадцятип’ятирічного сина. Крім того, його тягнуло до пляшки. Потрібні були гроші. Почав знову красти. І знову опинився на лаві підсудних. Судова палата в кримінальних справах апеляційного суду області за спробу вбивства й пограбування засудила Андрія Шостакевича на дванадцять з половиною років позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна. Крім того, на користь потерпілого з нього буде стягнуто матеріальних і моральних збитків більше шести тисяч гривень. Верховний суд вирок залишив без змін. Отож, грабіжник і п’яниця вчетверте опинився за гратами. Але для нього, певне, тюрма — рідний дім... Борис ПЛАХТІЙ, Володимир КАЛИТЕНКО.
