ТРОЛЕЙБУС ДАЛІ НЕ ЇДЕ

Софія поставила своє авто на стоянці біля готелю й пішла мандрувати містом. Вона завжди так робила у вільний час. Залишала автівку, сідала в тролейбус чи трамвай і каталася містом, куди приїжджала у відрядження

Ольга ЧОРНА

Неподалік однієї із зупинок тролейбус тяжко зітхнув, скреготнув і… Водій у скрипучий мікрофон оголосив: «Тролейбус далі не їде. Поламався».
Пасажири збадьорилися. Почали нарікати на чиновників, спеку, свіжі й задавнені болячки. А Софія пішла до водія запитати, як вибратися з незнайомої вулиці.
— Я тут уперше. Скажіть, будь ласка…
— Софія?!
— Дмитро?!
Із колись гарного, ставного хлопчиська Дмитро перетворився на дебелого чолов’ягу. Волосся трохи посивіло. Очі стали холодними.
Обоє почувалися ніяково.
— Досі на мене ображена? — порушив мовчанку Дмитро.
— Не я ж за кілька днів від весілля відмовилася. Хоча… добре, що так сталося.
— ???
— Недарма кажуть: усе, що робиться, — на краще. Але тоді було боляче. Хотілося провалитися крізь землю від сорому і людських пересудів.
— Мене життя також по голові не гладить. Може й, за тебе. Одна донька — і та інвалід. Дружина працює вдома. Шиє, коли є змога. А я гарую. Після роботи в гаражі гайки на чужих машинах кручу. Ти ж нівроку виглядаєш. Певно, добре живеш.
— Усе маю для щастя: чудову сім’ю, гарну роботу…
Софії хотілося допекти Дмитрові. Як він їй колись…
…Дмитрове і Софіїне села розділяв став. Люди часто замість назви сел, казали: «Треба піти на той бік ставу» або «Узяв дружину з того боку ставу».
— Гарна пара, — перемовлялися по обидва боки ставу.
— Дмитро до інституту збирається вступати. За Софією тягнеться.
— Тягнеться… за чужими спідницями. Кажуть, підгулює у райцентрі. Бачили з якоюсь…
— Атож! Бачили! Вже й не можна ні з ким словом перекинутися. Він скільки часу в райцентрі працює? Третій рік, здається. Знайомих має…
…До весілля залишилось зовсім мало. Господині мудрували над копченим, печеним, вареним… Господарі — майстрували шалаші. Одного дня біля сільського магазину зупинилася легківка. З авто вийшла незнайома жінка. На лавці сиділо кілька місцевих пліткарок, то ж у них і запитала:
— Дмитро Іванишин тут живе?
— Тут, — дружно закивали головами молодиці. — А ви хто йому будете?
— Майбутня теща.
Очі пліткарок округлилися, наче блюдця.
— Може, ви, панунцю, не того Дмитра шукаєте. Наш скоро буде мати іншу тещу. Весілля на носі.
— Лідо, вийди–но з машини, — гукнула незнайомка.
Із «Жигулів» ледве вибралася вагітна дівчина.
— Ось! Восьмий місяць Дмитрове дитя носить. А він голову іншій закрутив.
— Та ні, панунцю, із Софією Дмитро ще зі старших класів зустрічається.
— А що, ця Софія також вагітна?
— Ні! — хором відповіли молодиці.
— Ну й добре, — полегшено зітхнула незнайомка. — Знайде собі дівка іншого хлопця. Сідай, Лідо, в машину. Поїдемо зі сватами знайомитися. То де їхня хата?
Звістка миттю облетіла обидва села. Софія та її родина не йняли віри.
— Романе, бери ровера і їдь до Іванишиних, — квапила чоловіка Софіїна матір. — Може, хтось щось наплутав. Чи поговір пустив. Треба ж замороки перед самою забавою!
На подвір’ї Іванишиних стояла чужа автівка. А із-за сусідських тинів визирали цікаві очі.
Роман зайшов до хати. Побачив незнайомих чоловіка, жінку і вагітну дівчину. Зрозумів: ніхто нічого не наплутав. Запитав однак:
— Дмитре, це правда?
— Дядьку Романе, весілля не буде. Скажіть Софії…
Роман повернувся й подався геть.
— Ваша донька ще знайде… — кричала навздогін незнайома жінка.
…Господарі розбирали недобудовані шалаші. Господині підраховували чужі збитки. На Софію в селі дивилися з жалем і перешіптувались поза спиною. Дмитро з вагітною Лідою та її батьками поїхали до міста.
Небо трусило стиглі зорі у гарячі долоні літа. Вечір пахнув скошеними травами. Софія сиділа на березі ставу — сьогодні мало бути її весілля. Сьогодні вона мала бути найщасливішою на землі. Сьогодні їй нестерпно боляче…
Неначе якась невидима сила взяла дівчину за руку й повела до води. Прохолода торкнулася ніг і душі.
— Доню! — крик Софіїного батька сполохав тихий вечір і всенький світ.
Роман вскочив у капцях у воду.
— Що ти задумала? Що?..
— Тату?!.
— Серце відчувало. Вело за тобою. Не смій брати гріх на душу. Дмитро не заслуговує цього. Пішов на інші руки — Господь з ним.
— Не кажіть нічого мамі…
…Дмитрова дитина народилася хворою. Ліда з донькою часто потрапляли до лікарні. Зрештою, обидві родини скинулися і купили Дмитрові й Ліді помешкання в одному з обласних центрів, де є необхідна клініка. Другу дитину народжувати боялися…
…Софія після закінчення навчання пішла працювати в турфірму. Там зустріла свою долю — Олега. Тепер у них власний туристичний бізнес. Двоє синів. Щастя і достаток у сім’ї…
— Софіє, ти надовго сюди приїхала?
— На два дні.
— То, може б, ми того… пізніше десь зустрілися. Згадали б старе…
— Навіщо? Старе залишилося в минулому.
— Тут неподалік є кнайпа. Можемо зараз піти… А тролейбус…
–… далі не їде. Вимушена зупинка. Як у житті. Бувай, Дмитре.
— Звернеш наліво. Там їздять автобуси і тролейбус номер…
— Дякую. Хай тобі щастить!
Софія усміхнулася, махнула рукою, наче дівчисько, зістрибнула з підніжки тролейбуса і… звернула направо.
Дмитро з досадою дивився услід своїй згубі…