Коли настає ніч – усі сплять. Усі, хто має впорядковане життя, дав лад своїм справам, передумав свої думки та проговорив молитви. Чому б не відпочити…
Коли настає ніч – усі сплять. Усі, хто має впорядковане життя, дав лад своїм справам, передумав свої думки та проговорив молитви. Чому б не відпочити…
Наталка МУРАХЕВИЧ
Сплять святі і грішники. Діти. Чоловіки і жінки. Молоді, старі. Самотні. Закохані. Розчаровані. Біляві, чорняві, руді, лисі. Представники усіх рас, національностей і професій. Веселі, сумні. Божевільні. Щасливі. Нещасні. Оптимісти і песимісти. Удома чи на чужому ліжку. І не сплять – такі самі. Чому їм не спиться? У п’ятиповерхівці навпроти світиться три вікна. Жінка колише дитину. Якийсь дивак уже добрий рік, облаштувавши балкон під робоче місце, друкує щось ночами у ноутбуці. І останнє вікно – найцікавіше. І найдраматичніше водночас… Ні, я не підглядаю за нею навмисне. Просто іноді я теж не сплю. А її вікно – якраз навпроти мого… І хоч я не любитель чужих драм – ця мене чимось зачепила. …Вона ніколи не зашторювала вікна у спальні. Може, не думала, що хтось бачить. Або це її збуджувало. Чи просто вона хотіла у такий спосіб похвалитися своїм щастям. Щастя було з різновиду тих, якими в цьому селі не дуже і похвалишся. Хіба отак – випадковому глядачу. Спочатку я гадала – чоловік він їй чи коханець? А потім вирішила – коханець. Він приїжджав не щовечора. Хоч це і не критерій. Мені теж не щовечора не спалось… Уперше я побачила їх минулої осені. Вона годувала його виноградом. Клала йому в рот по ягідці і одразу цілувала. І сміялася. І була зовсім гола. Вона завжди зустрічала його гола. Обвивала руками, як ліанами. Цілувала. А потім вони вечеряли. Кохалися. І він їхав. Або лишався до ранку. Вона була щаслива. Ходила голою по хаті навіть тоді, коли його не було. Читала вечорами в спальні гола. Танцювала перед дзеркалом. Лиш іноді надягала шорти. Спостерігаючи за нею, я думала, що не знаю, скільки їй років і як її звати. І що я б ніколи не впізнала її на вулиці. Адже на вулиці вона була б у сукні чи джинсах… Ще я думала про те, що Жінкою-Святом бути легко. Або важко. І безперспективно. Чи як кому вже вдається… У житті немає правил. А потім якось її вікно довго не світилося. А якщо і світилося, то було наглухо зашторене. І я вирішила, що нарешті він прийшов до неї назавжди. І все у них стало, як у всіх. Жінка-Свято купила піжаму з Міккі Маусом, почала йому писати смс не лиш про те, як кохає його і хоче, а ще і про капусту для салату, і відсутність вдома зубної пасти і туалетного паперу. Свята стали буднями. Але коли вона знову відкрила штори – я зрозуміла, що все інакше. Тепер вона завжди ходить одягнута. Так, ніби мерзне. Хоч і літо. А ще вона завжди носить в руці телефон. Ніби зрослася з ним. Іноді кладе його – і довго на нього дивиться. Гіпнотизує. Телефон мовчить. Її вікно світиться далеко за північ. Вона заварює собі каву і курить. Раніше не курила… …І чому нам не спиться?
