Був час, мені здавалося найбільшою насолодою – дихати з тобою одним повітрям. Здавалося – я задихнуся, не розділивши його з тобою. Мала потребу ділити з тобою все. Свій світ, своє життя. Себе. Найбільше – себе...
Був час, мені здавалося найбільшою насолодою – дихати з тобою одним повітрям. Здавалося – я задихнуся, не розділивши його з тобою. Мала потребу ділити з тобою все. Свій світ, своє життя. Себе. Найбільше – себе
Ші МУР
Мені так подобалися присвійні займенники. Мій. Твоя. Наші. Вони були такими ніжними. Вони перекреслювали самотність. Я любила дивитися на тебе, торкатися тебе, слухати, відчувати, цілувати. Усі мої чуття були спрямовані на тебе. Я вся була – для тебе і тобі. Чуєш, усе це – минулий час дієслова. І присвійні займенники нічого не означають. Ніхто в цьому світі нічий. Самотність – ось вона. Повсюди. Зяє порожньою половиною ліжка, лежить неприм’ятою подушкою, тоне опівночі монеткою Місяця в чашці зі схололим мелісовим чаєм. Самотній вечір. Самотній ранок. Ущерть заповнений метушливою самотністю день. Я зовсім не переймаюся тим, що ти кохаєш іншу… Що мені до того? Єдине, що мене турбує, – маленька дівчинка в моїй душі. Їй боляче. Її образили. Вона сидить у куточку, тулить одну до одної половинки розбитого серця, вони не клеяться, тріщина між ними більшає, від половинок відколюються гострі уламки – ймовірність надати серцю цілісного вигляду щоразу зменшується. Дівчинка розпачливо озирається, збирає уламки… Ріже ними пальчики і плаче. Мені так її шкода. Я не хотіла завдавати їй болю. Вона, мабуть, досі вірить у кохання. Як мені навчити її не вірити? Як розповісти, що, й склеївши уламки, не отримаєш цілого? Немає нічого вічного, правда ж? А цілим буває лише нове. Ну ще те, що бережеш і не нищиш. Для уламків же є лиш одне місце – калейдоскоп. Бо тільки в калейдоскопі з уламків нібито випадково складаються прекрасні й довершені візерунки. Чим більше різноманітних уламків у калейдоскопі – тим цікавіше. Грайся, сонечко. Ми насипали туди стільки всього… Щоразу, хитнувши іграшку, ти бачитимеш іншу яскраву картинку. З уламків мрій, подій, думок, обіцянок, планів і почуттів. У симетрії дивовижного мережива долі змішаються слова, відчуття, поцілунки і втрати…. Різнокольорові скельця відволікатимуть, заворожуватимуть, творитимуть полотно гарних спогадів та нових надій. Грайся. А сльози висохнуть. І тоді чистий вогонь нового кохання переплавить усю тебе й витворить тобі нове серце. Хтось прикриватиме його долонями. Поки ж – настав час навчитися дихати самій. Поки що – просто дихати.
