ПІДПРИЄМЕЦЬ ЗАВЖДИ ’ПІД ОБСТРІЛОМ’

Олександр і Світлана Шкамарди, продавши квартиру в Луцьку, започаткували власну справу і тепер торгують у селах замість збанкрутілого споживчого товариства

Редакція отримала ось такого листа від підприємця Світлани Шкамарди:
«Нещодавно листала підшивку минулорічних випусків газети «Волинь», постійною і палкою прихильницею якої я вже є багато років, і ще раз прочитала цикл статей Олександра Нагорного «Ринок праці: людина людині не лише друг, а й конкурент». Захотілося через вашу газету висловити слова щирої вдячності працівникам Горохівського районного центру зайнятості, його директору Поліщуку Валентину Павловичу за їх підтримку, високий професіоналізм, за те, що з розумінням вникають у проблеми роботодавців. Я є підприємцем з 2000 року. За цей період встигла переконатися, що з великої кількості державних установ, з якими доводиться мені постійно контактувати в процесі підприємницької діяльності, лише служба зайнятості створена для того, щоб допомагати стати на ноги і підприємцям, і простим людям. Лишень там дбають не про те, як найбільше стягнути з підприємця податків, штрафів і т.д., а щоб йому допомогти.
Так, при реєстрації договорів юрисконсульт Центру зайнятості Віталій Дзюргалюк роз’яснив мені умови надання дотацій, зумів переконати мене, що це справа вигідна і мені, і людям. Спеціалісти допомогли мені підібрати з числа безробітних, що перебували на обліку в Центрі зайнятості, трьох працівників. Дотаційні виплати допомогли розширити мою справу і до кінця року відкрити ще два робочих місця. Зараз я розмірковую над тим, щоб відкрити ще два робочі місця”.
Якось весною Олександр Шкамарда зібрався на ринок в Хмельницький, куди з’їжджаються люди з усієї України, бо товар тут значно дешевший. Гнати вхолосту бус сільським підприємцям, які на всьому економлять, не з руки, а тому водій запросив охочих їхати на базар односельчан. Зголосилося шестеро жінок. Відправлялися в дорогу по опівночі, щоб зарання бути на місці.
На межі Львівської та Тернопільської областей назустріч бусові виїхав автомобіль «Жигулі», який «осліпив» Олександра Шкамарду. Водій запізно побачив, що його таким чином загнали на заготовлені «їжаки». Однак через якихось десяток метрів розвернувся бусом і підібрав металічні пластини з шипами, щоб інші водії не потрапили в пастку. Олександр — не з боязких, не одну сотню кілометрів «намотав» у Польщі, коли їздив за товаром, не раз зустрічався там з нашим рекетом, ризикував життям. «Протягнув» кілометрів п’ять і зрозумів, що шини таки проколоті, тож зупинився. Коли вже закінчував бортівку колеса, на нього водночас спрямували з-за кущів світло чотирьох ліхтариків. Кинувся до кабіни, але пролунала автоматна черга. Куля потрапила в ногу. Олександра Васильовича били бітами по голові та руках, вимагали повернути якийсь ліхтарик та рукавиці, які він нібито підібрав на місці пригоди. Хоча бандитів, очевидно, розлютила смілива поведінка водія.
П’яні молоді розбійники-початківці (це було видно з їхньої поведінки) без поспіху зробили обшук пасажирок і забрали усі гроші та золоті прикраси. Коли вожак з автоматом від’їхав, постраждалому навіть перев’язали ногу, наклали вище рани джгута і подалися далі за здобиччю (згодом їх спіймали, а головний заводій, кажуть, утік в Португалію).
На щастя, одна з дівчат інколи сідала за кермо батькового автомобіля і під диктовку Шкамарди вони розвернулися і поїхали назад до Бродів. Там хірург прооперував ногу, викинувши роздроблені кістки, що згодом ускладнило роботу травматологу. Найбільше й досі дивує сім’ю те, що бродівські міліціонери не надали супроводу. Дівчина без прав на управління транспортом, дотримуючись вказівок Шкамарди, зуміла приїхати на Волинь.
Олександрові довго довелося лікуватися, перебиту руку якось «склеїли», на ногу й досі накульгує. Світлані в тому році довелося працювати за двох. А ще ж довгий час свекруха була прикута до ліжка.
Як же тяжко довелося працювати останні роки їм в чотири руки, оскільки дочкам Настусі та Іванці лише відповідно 13 і 11 років. І ось зараз вони мають в Сенкевичівці власні магазини господарських, промислових і продовольчих товарів, бар, а також орендують приміщення під магазини та бар в селі Угринів. Їм не дістався спадок від родичів, не займалися вони вивезенням металу чи лісу, іншою контрабандою.
У ті часи, коли справно виплачували зарплату, Олександр Шкамарда керував у Луцьку бригадою механіків, яка ремонтувала ліфти в установах області. Світлана, яка має три вищі освіти (!), працювала агрономом, згодом — секретарем сільради в Колодеже, тривалий час виконувала обов’язки голови. Стягнулися на трикімнатну кооперативну квартиру в Луцьку. Коли ж усталений порядок рухнув, батьки Олександра захворіли, діти були маленькі, то треба було шукати шляхи для виживання. Спочатку продали квартиру і купили старенький бус. Олександр за добрі гроші став доставляти з Польщі товар підприємцеві в Кузнецовськ. Трохи почали торгувати, хоч ніхто з подружжя ніколи не займався цим.
Орендували в селі приміщення для торгівлі, а згодом їм запропонували купити колишній магазин культтоварів, в середині якого вже діти розкладали вогнище, хоча ціну виставили пристойну. Чоловік був категорично проти купівлі, його вговорювали навіть родичі, не кажучи вже про Світлану, яка хотіла мати власний магазин. Так з’явилася в Сенкевичівці «Сонішка» (абревіатура від імен Світлана, Олександр, Настуся, Іванка і прізвища). Сюди було укладено немало коштів, як і в наступний магазин господарських і промислових товарів. Ось і зараз подружжя надумало реконструювати приміщення і обладнати міні-пекарню. Проте їхній товариш надав їм позику на куди потужнішу, де зможуть випікати смачний хліб, котрий зараз завозять з Луцька та Горохова.
Колись Олександр Шкамарда займався в майстерні виготовленням меблів, різьбленням шкатулок тощо. В його планах — з часом відкрити столярний цех.
Найбільше нас здивував новенький зернозбиральний комбайн біля магазину. А це ж для чого така техніка підприємцеві? Світлана Степанівна розповідає, що цей сюрприз зробив їй чоловік. Вона має земельний пай батьків у Локачинському районі, а також свій — в Горохівському. Зможуть молотити хліб і односельчани. Олександр склав і невеликий тракторець — золоті руки має.
Але яким чином подружжя вийшло на «чужі» села? Світлана Степанівна розповідає, що якось до них навідався сільський голова з Угринева Микола Пархом’юк — вибирав до свята подарунки для жінок. Подивувався з асортименту товару і запросив їх торгувати в своє село. Там над ними взяв шефство відомий керівник сільгосппідприємства імені Тараса Шевченка Андрій Турак. Він навіть допоміг обзавестися торговим обладнанням, котре недешеве. А оскільки люди просили завезти і той, й інший товар, то невдовзі й в Угриневі довелося відкрити два магазини.
А згодом Андрій Турак попросив їх обладнати... бар, мовляв, молоді нікуди діватися у вихідні. Раніше там було щось подібне на забігайлівку, але чоловік закинув це діло, сказав, що заклад знаходиться якраз перед вікнами голови, тож і виторгу немає, бо бояться туди йти.
Тим часом керівник господарства пообіцяв не брати три місяці орендну плату з підприємців, якщо вони відремонтують приміщення бару. Світлана Степанівна каже, що ні з ким з господарників так добре їм не працюється, як з Андрієм Антоновичем Тураком. Вони підключили тепло до приміщення, обладнали більярдну, поставили холодильну камеру з морозивом, випікають дешеві пиріжки, варять пельмені. Тепер їх запрошують торгувати і в село Михлин.
То, може, Шкамарди створять власне торговельне об’єднання? Адже слава про їхні магазини дійшла до Луцька, звідки нерідко приїжджають покупці. А чому? Бо товар дешевший. А для того, щоб товар був ходовий і дешевий, подружжю треба самим «крутитися», вихідних вони не мають, прибуток вкладають у розвиток виробництва.
Але, як сказав Олександр Шкамарда, «немає смислу розширяти торгівлю, бо через податки кінці з кінцями важко зводити». Податки, різного роду відрахування, плата за газ, електрику, за ліцензії — цей тягар в селі важко витримати, якщо чесно працюєш.
Коли підприємці скаржаться керівникам, різним інспекціям на несправедливість, сваволю, то чують байдужі слова: «Не виходить — не торгуй». А хто привезе дітям морозиво, жінкам — пральний порошок, чоловікам — інструмент?
У «відомстві» сімейства уже працює 15 чоловік. І, справді, їм допоміг Горохівський центр зайнятості. Хоча в Угринові їм не пощастило знайти безробітних — жодна особа не перебуває на «біржі» праці.
У Сенкевичівці є чимало покинутих приміщень — величезний цех сухофруктів, заготконтора, ПМК, магазини... Усе це пропадає, руйнується. Можливо, знайшлися б такі підприємливі люди, як Шкамарди, і приклали б руки, аби їм сприяла влада, власники цих будівель. Олександр Шкамарда каже:
— Якщо не зміниться ставлення держави до дрібних сільських підприємців, торгівлю доведеться звертати. Треба триматися землі, вона буде дорога. Задумів у мене багато, роботи на мій вік вистачить.
Олександру Васильовичу незабаром виповниться п’ятдесят. І планів, справді, в нього багато. І, напевно, немає такого діла, з яким би він не впорався.
— А чи хотів би, щоб діти повторили ваш нелегкий шлях? — поцікавились ми в господаря.
— А я вважаю, що моя доля не є поганою, — здивувався чоловік, — є люди, які ще більше працюють, ризикують життям, здоров’ям, майном. Нам вдалося вистояти.
В розмову втрутилася господиня:
— Хочеться вірити, що дітям буде легше в житті. Для цього треба, в першу чергу, щоб закони робилися не під олігархів, а для простих людей і їх дотримувалася влада.
Олександр НАГОРНИЙ.
Горохівський район.