Я надзвичайно люблю цю пору, коли сонце уже не пекуче, але ще лагідне, коли повітря сочиться запахом айстр і хризантем, коли гомін дерев стає трішки утомленим. Я люблю цю пору, бо тоді люди тільки й мови мають, що про мене…
Я надзвичайно люблю цю пору, коли сонце уже не пекуче, але ще лагідне, коли повітря сочиться запахом айстр і хризантем, коли гомін дерев стає трішки утомленим. Я люблю цю пору, бо тоді люди тільки й мови мають, що про мене…
Оля БАРАБОЛЯ
Спочатку я слухаю їх ніби звіддаля, але врешті-решт настає той день, коли мій світ, світ кольору масного чорнозему, стає райдужним. Барвистим–барвистим! І тоді, вони, люди, які, власне, й уміють забарвити мій світ, наповнюють його своїм гармидером… Про що вони тільки не говорять, клопочучись біля мене! І про ціни, і про дітей, і про недоброчесну владу, і про Юлю, Порошенка і Ляшка, і про війну… І завжди «про якось воно буде, аби був хліб і до хліба». Зачувши про хліб, я радію. Це ж про мене! Це ж я для них — другий хліб! І так є століттями. Буває, вони нарікають, що я потребую і турботи, і грошей на хімікати, що мало було дощів, і що, мабуть, на той рік посадять мене менше, бо ж стільки ходити, а яка смішна ціна. Та я знаю: посадять стільки, скільки й раніше. Не легковажать хлібом, хай навіть другим. Люди–люди, скільки я вас переслухала–перебачила. Спостерігала, як мале дівчатко з хвостиками раз по раз нагиналося до мене з малим відеречком, через роки я вдивлялася в знайоме обличчя задумливої юнки, а згодом молода жінка підказувала своїй донечці з хвостиками, як іти міжряддям. Кожної наступної осені та жінка схилялася до мене усе повільніше і повільніше. Я ж слухала тепло її слів і тепло її рук, таке ж неквапне, але, здавалося, вічне. А якось, чергової осені, вона не прийшла… На місці мами стояла донька зі своєю дорослою донею, а поблизу бігали з відерцями двійко дітей… Я люблю цю осінню пору, люблю, коли по мене приходять люди. Подобається, як вони своїми сапичками підпихають мене догори… Мені здається, що отими зубцями вони чешуть велику спину матері моєї, землі… А ще мені здається, що, збираючись працювати гуртом, родиною, з сусідами, вони не розуміють, які вони щасливі, що мають такий гурт! З того, що і як вони розповідають, роблю висновок: чомусь вони не бачаться так часто, як потребують. І від того ще більше пишаюся собою: це я зуміла зібрати їх! Це завдяки мені ось та жінка, втираючи вряди–годи сльозу, наважилася розповісти сусідці по рядку якусь свою сумну історію, та мине трохи часу і вона несміливо усміхнеться, бо… «біль таки виливається». Це завдяки мені син підхопить у матері наповнені кошики і вона витиратиме уже щасливу сльозу із думкою, коли ж він виріс?! У ту мить мене гріє амбітна думка, що уособлюю осінній відлік часу. Але не того часу, який дихає спочатку у спину, а потім летить так, що й не наздоженеш, а тих дорогих митей, які закарбовуються своєю щасністю, які залишають по собі сотні нових ниточок у складному, але життєвому відчутті родини. Хіба не так?
