Нелегальні копачі спробували запровадити свої порядки у Маневицькому районі, але на третій день протистояння владі вдалося втримати ситуацію під контролем...
Нелегальні копачі спробували запровадити свої порядки у Маневицькому районі, але на третій день протистояння владі вдалося втримати ситуацію під контролем...
Незаконний видобуток сонячного каменю вже не рідкість на Волині. На Рівненщині ця пошесть почалася раніше, тож і наслідки серйозніші. У Володимирецькому та Дубровицькому районах чималі площі займають так звані місячні пейзажі, що їх залишають після себе старателі. Ями, вимиті помпами, з часом заповнює вода. Тож вони становлять небезпеку і для людей (особливо дітей), і для худоби. Уздовж сільських доріг у «хлібних» місцях доводилося помічати припарковані автівки. Бувало, зустрічали й кількох копачів, які не квапилися потрапити на очі. Але щоб зо три сотні (а то й більше) людей виклично копали просто на очах у представників влади, – такого у нашій практиці ще не було
Сергій НАУМУК
СКІЛЬКИ СЯГАЄ ОКО — ЯМА НА ЯМІ …Від шляху, що веде до Вовчицька Маневицького району, круто вліво бере лісова дорога. Проте вона нагадує швидше жваву магістраль. Щокілька хвилин нею їде автівка. Зрідка мчать мотоциклісти з… лопатами під пахвою. Ця дорога веде у 42–й квартал, де нелегальні старателі відкрили нове родовище. Одразу при в’їзді нараховуємо понад 30 машин. Далі ще декілька. За сотню метрів – ціла стоянка автомобілів та бусів. Багато з них мають рівненську реєстрацію. Проте самих копачів не видно. Заїжджаємо з іншого боку і застаємо таку картину. На пагорбку зо два десятки міліціонерів, які чергують тут ще з понеділка. Тож дехто з них лежить на землі. Інші перемовляються і спостерігають. А внизу — бушує вакханалія бурштинокопачів. Скільки око сягає – яма на ямі. Кілька сотень чоловіків завзято (я сказав би – показово) копають землю. Переважно молодші, але є й літні. Дехто розігрівся так, що роздягнувся до пояса. Поміж ямами, задерши носа, походжають чуваки у темних окулярах. Хтозна, що вони роблять, але лопати у їхніх руках не бачив. Підходжу до крайньої бригади. Двоє хлопців років 20–25 копають, інші відпочивають. Слово за слово і починаємо розмову. Молодики в усьому винуватять владу. Мовляв, роботи в селі немає. Але все це говориться якось так весело, виклично. Підходить їхній товариш. Хвалить Білорусь. Каже, там і дороги хороші, і зарплати високі, і ціни низькі, і порядок усюди. Заперечую щодо цін, бо добре знаю, що чимало волинян, які проживають у Бресті, закуповують крупи, цукор, борошно, макарони тощо у Ковелі чи Заболотті. Переходимо до порядку. — Хлопці, а якби хтось у Білорусі отак спробував копати бурштин – що було б, як ви думаєте? – запитую і сам відповідаю: – Ще при в’їзді до лісу усіх пов’язали б і дали б за всією суворістю закону. — Згоден з вами на сто відсотків, – каже старший чоловік, оголений до пояса. Підходжу до іншої ями. Її поглиблюють двоє старших селян, явно місцевих. Літня жінка на березі перекопує лопатою викинуту землю. Запитую, чи щось знайшли. — Ага, каміння на фундамент хати. Тут поки щось знайдеш, то жили витягнеш, – спльовує чоловік. — Вилазь, почнемо нову яму копати, – каже до нього жінка. За годину–півтори копачі вже не так завзято махають лопатами. Все частіше відпочивають. Допитуюсь, як вийшло, що за добу на це місце з’їхалося стільки людей. Копачі запевняють, що інформація між своїми розходиться миттєво. Мовляв, досить комусь подзвонити. — Нам кажуть – і ми їдемо, – каже хлопака. — Не ляпай, – обриває його другий. Проте навіть у такому випадку треба, аби хтось цілеспрямовано обдзвонював людей. Та й пояснити телефоном, де саме знайшли бурштин, погодьтеся, нелегко. Так можуть порозумітися лише люди, які чудово знають місцевість. А тут 300–400 приїжджих із різних сіл іншої області за добу дізналися про точне місце нових покладів. Трохи дивно. Тому є думка, що це показова організована акція.
«ЯКИЙ ЩЕ ДОЗВІЛ? НАМ СЬОГОДНІ ЇСТИ ТРЕБА!» Копачі допитуються, чи жде міліція «подкрєплєніє». Таке враження, що чекають розвитку подій, і воно остаточно утверджується, коли з’являється Володимир Гунчик. Щойно голова облдержадміністрації під’їхав, усе навколо аж загуло. Ніби тільки його й ждали. Хтось вигукує: «Слава Україні!» — Вони вчора і «Слава Україні!» кричали, і гімн співали, – каже міліціонер. — «Слава Україні!» треба інакше утверджувати, – додає його колега. Якийсь час копачі мнуться біля ям, а затим підходять ближче. Врешті громадяться навколо. — Камеру заберіть! – нарвано кричить чолов’яга в кепці. Оператор не рухається, і він пробує наступати. Проте два міліціонери одразу дають зрозуміти, що рук розпускати не варто. Усі навколо так галасують, що вловлюєш лише окремі фрази. — Люди вмирають із голоду. Знайшли якусь жилу, щоб підлататися, – пояснює свою присутність один. — Що тут міліція робить? Хай їдуть у місто порядок наводити! – вимагає другий. І скажу вам, що попри напускну браваду присутність правоохоронців напружувала копачів. Їх аж розпирав праведний гнів: чому біля них міліція? Особливо чомусь весь час уточняли про підрозділ «Світязь». — Говоримо про законний видобуток бурштину та інших корисних копалин. Волинська обласна рада прийняла рішення про порядок видобутку сонячного каменю, не чекаючи прийняття закону. Там прописана вся процедура. Обов’язково має бути рекультивація. Наразі жодна фірма не отримала дозволу, – каже Володимир Гунчик. — Який ще дозвіл, нам сьогодні їсти треба! – вигукує хтось. — Тут половина з АТО прийшла! – вставляє своїх п’ять копійок ще один чоловік таким тоном, ніби учасникам АТО закон не писаний. Розмова триває з викриками та перебиваннями. Голова облдержадміністрації пояснює: якщо громада Костюхнівської сільської ради звернеться в обласну раду, то отримає дозвіл на видобування бурштину. — Давайте зробимо інакше. Ми видобуватимемо бурштин і зробимо щось дуже хороше для села – побудуємо дорогу або щось інакше, – гарячкує чоловік у кепці. Заходить дискусія, чи можуть копати зайди. Адже серед старателів переважають приїжджі з Рівненської області. — То ми йдемо сьогодні копати, а взавтра прийдемо по дозвіл, – бравує хлопчина у шапці, натягнутій на самісінький ніс, аби його не можна було впізнати. — Попереджаю, що ваші дії незаконні, – каже Володимир Гунчик і просить хлопчину представитися. — Я – народ, – розв’язно відповідає той. Прикро було дивитися на цей «народ», який високо задер носа, аби хоч щось бачити з–під шапки, який порушує закон і при цьому кидається високими словами.
І НАВІТЬ ЖІНКИ ВЗЯЛИ У РУКИ ЛОПАТИ: «ПІД ЯКОЮ БЕРЕЗОЮ ТОЙ ЯНТАР?» Раптом маси копачів заворушилися. Чоловіки розступаються, пропускаючи вперед бабу з лопатою. Старенька плаче, що пішла копати, бо внукові на лікування треба гроші. — Яка вам потрібна підтримка? – запитує жінку Володимир Гунчик і дає розпорядження голові Маневицької райдержадміністрації Андрієві Линдюку вивчити ситуацію і допомогти. — Давайте ми допоможемо, – перебиває його чоловік у кепці. – Дамо по 40 гривень, якщо треба. Геть усі дадуть. Один копач показово дає бабці 100 гривень. Інші також тицяють гроші. Бабця плаче і дякує. Копачі ще більше галасують. Хтось знову пояснює свою присутність тим, що на селі немає роботи. — Два місяці тому була подібна розмова про безробіття. Тоді лісничий пропонував роботу із зарплатою 5 тисяч гривень. Але ніхто не прийшов, – каже голова Маневицької райдержадміністрації Андрій Линдюк. Надходить кілька жінок. Одна з них надривно кричить, що чоловік помер, один син військовий, другий – безробітний. — Дайте хоч одну ямку викопати, – простодушно вимагає в Линдюка інша. – Де той янтар? Під якою березою? Жодні пояснення не діють. І жіноча бригада, й інші копачі свято переконані, що копати бурштин де заманеться – їхнє невід’ємне право. А мотивувати все можна чим завгодно: безробіттям, поганою владою, будь–якими негараздами. Проте смішно слухати скарги, що немає чого їсти від людей, які приїхали не найгіршими автомобілями, а зустріч знімають недешевими телефонами. Ці люди давно відчули смак легких грошей. Тож готові їхати за тридев’ять земель та порушувати закон. При тому спритно прикриваються кількома місцевими пенсіонерками. Якщо логіка зайд іще зрозуміла (вони хочуть видобути бурштин, а далі хоч трава не рости), то позиція місцевих жителів дивує. Адже вони вже не підуть у понищений ліс по ягоди і гриби, на їхніх дітей чигатиме небезпека у вигляді ям, які невдовзі заповняться водою. Проте щось не чути про протести місцевих. Також поспішають урвати шматок. Висновки має зробити і влада. Бо ряд закидів бурштинокопачів не заперечиш. Чому злочинці–високопосадовці залишаються непокараними? Чому одні жирують у той час, коли інші рахують копійки до пенсії? Чому селянину своєю працею годі заробити на гідне життя? Звісно, усі «чому» не виправдовують любителів легкої наживи. Однак ці та інші запитання кружляють серед людей, а відповідей немає. І щойно їх уголос висловлять не окремі прошарки населення на кшталт нелегальних бурштинокопачів, а широкі маси – можновладцям стане непереливки.
P. S. Учора ситуація стала ще напруженішою. Вранці міліція створила блокпости у навколишніх селах. Відтак старателі стали погрожувати перекрити «варшавську трасу», а кілька сотень агресивно налаштованих осіб на близько 200 автівках з рівненською реєстрацією намагалися прорватися до місця видобутку бурштину. Але правоохоронцям вдалося втримати ситуацію під контролем. До охорони громадського порядку залучили близько 1 тисячі співробітників УМВС, СБУ, Держслужби з надзвичайних ситуацій, Національної гвардії, управління лісового та мисливського господарства та представників громадських організацій. На кінець дня було затримано 40 чоловік та 20 автівок. В одній з них вилучили 200 тисяч гривень, що призначалися для скупки сировини. Правоохоронці повідомили, що вже встановлено організаторів бурштинового бунту.
