Кришталевий келих на високій ніжці у твоїй руці виглядає крихким і вразливим. Ти ж поводишся з ним – ніби навмисно – недбало. Як з усім, що здається тобі тимчасовим...
Кришталевий келих на високій ніжці у твоїй руці виглядає крихким і вразливим. Ти ж поводишся з ним – ніби навмисно – недбало. Як з усім, що здається тобі тимчасовим...
Наталка МУРАХЕВИЧ
Між нами так мало слів… Ти поспішаєш. Ти впевнений: часу обмаль. Важкі портьєри на вікнах цієї кімнати мають дивний колір старого вина. Канделябри в кутках лиш додають таємничості. Мені здається, час тут іде назад. І простір збився. Ця кімната – в дивному замку на перетині світів. Ще годину тому ти думав, що заблукав, бездоганний рицарю зі світу столітніх воєн. Тепер же я, наливши тобі вина у кришталевий келих на високій ніжці, подаю дивні страви й запалюю свічки. Я випадкова. Або ні. І я рятую. Як цей замок – усіх перехожих з безмежного Всесвіту. Знаєш, у нас не заведено ставити запитань. Там, де на очах у Богинь долі перетинаються чужі самотності, пристрасті і таємниці, – запитання зайві. Хоча… Я можу і не питати. Я знаю, що буде далі. І поки в твоїх очах тануть відблиски вогню – чи це ще полум’я останньої битви, чи вже вогняні язики, які облизують зараз поліна в каміні, я читаю тебе – як розкриту книгу. З випадково відкритої сьогодні сторінки. Ти ж думаєш – не дочитаю… Твої руки звикли до руків’я меча. І торкались до нього частіше, ніж до жіночого тіла. Можливо, тому келих із прозорого кришталю такий недоречний у твоїх руках… Ти майже ніколи не цілувався. І кохав ти – раз. Як звали ту дівчинку з юності? Я не спитаю, чи був ти щасливий. Ти ніколи про це не думав. І воюєш ти – не за це. Ти ще не знаєш, що поспішати – марно. І я – назавжди. Я чекала тут саме тебе. Богині долі давно зв’язали тоненьким променем наші душі. Коли призначили тебе – героєм. Це моє світло наповнювало твою темряву тоді, коли ти втрачав усі орієнтири. Це я приходила в твої сни. І сюди тебе кликала – я. Ти усе згадаєш. Лиш доп’єш вино і відставиш келих… Знання про мене прийде – як спогад. Про світло і сни. Від твоїх упевненості й поспіху не лишиться навіть сліду. Я споглядатиму твою розгубленість, але не поспішатиму тебе рятувати. Я ще встигну сьогодні поцілувати всі твої шрами. Ніч буде довга. Ти повернешся сам до себе. Ти побачиш – мету. Ти підеш. Ти загинеш щасливим, улюбленцю Богинь долі. У піснях про тебе я матиму таке гарне ім’я… …А в замку на перехресті світів я відзавтра чекатиму іншого. В кімнаті з багряними шторами. З вином пізнання призначень у кришталевому келиху на високій ніжці…
