Ще кілька днів тому дерева наче забули, що на календарі жовтень, — стояли зелені й ваговиті, обтяжені споминами про минуле літо...
Ще кілька днів тому дерева наче забули, що на календарі жовтень, — стояли зелені й ваговиті, обтяжені споминами про минуле літо.
А вчора... Йшла на роботу крізь золоте сяйво-марево, яке враз витворили клени й берізки, що ростуть у дворі Луцької гімназії № 21. Дарма що небо було сиве від дощових хмар. На мокрому асфальті химерні, вигадливі візерунки з кленового листя виглядали ще вишуканіше. І хоч ця золота пора виливає в душу повен келих терпкого смутку, не любити її не можна. Либонь, саме такі дні надихнули колись Ліну Костенко на оці щемливі рядки: Красива осінь вишиває клени Червоним, жовтим, срібним, золотим. А листя просить: - Виший нас зеленим! Ми ще побудем, ще не облетим...
