ТІНЬ

Вона була твоєю тінню. Колись кинувши себе тобі під ноги, вона супроводжувала тебе повсюдно, повторювала всі твої рухи, завмирала разом із тобою, засинала, прокидалася, поспішала, іноді випереджувала, а іноді пленталася позаду, хоч і не відставала. Вона мовчала. І зараз мовчить. Дозволяє тобі себе не помічати. Ти й не помічаєш. А вона зникає…

Наталка МУРАХЕВИЧ


Ти ще цього не знаєш, тобі буде важко осягнути. Ти ніколи не залишався без тіні. Та й важко повірити в те, що тіні самі вибирають господарів. Але це так. Інакше вони не були б такі покірні. І покидають господарів тіні за власним бажанням. Коли зникає світло…
Ти звик до того, що вона є. Тіні ж не може не бути? Та й куди може зникнути ледве помітна сіра плямка, яка не завжди й вдало повторює обриси твого тіла… А вона може. Просто ти про це не думаєш, тому не одразу помітиш. Ти ніколи не жив у світі тіней. Твій світ яскравий і кольоровий, люди в ньому метушливі й галасливі, оточені безліччю блискучих речей… Чому вона не вміє блищати? Мабуть, просто забула, як це роблять. Та якщо захоче, згадає. Втім, уже потроху згадує…
Так важко було взяти ножиці й почати відрізати себе від тебе! Спочатку вона думала, буде ліпше, коли ти відріжеш сам. Але в тебе не було потреби робити щось зі своєю тінню. Тому вона взялася до справи. А кляті ножиці спочатку просто знущалися з неї! Найважче для тіні – втримати щось у руках.
Вони добре вміють повторювати чужі рухи й підкорятися чужій волі, а тут довелося докладати власних зусиль. Можливо, тому не все вийшло рівно: десь вона зачепила до крові себе, десь залишила для себе (ніби й ненавмисне) якісь шматочки й уривки твого буття. Тепер у неї було своє життя, яке вона від тебе приховувала і якого іноді боялася сама.
Вона зрозуміла, що тіні бувають лише тоді, коли є світло, яке осяває власника тіні ззовні.
Згодом вона усвідомила, що все світло, яке давало їй можливість жити, – її власне! Вона – не просто тінь. Вона – тінь від світла СВОГО ж кохання. А ти тут ніби й ні до чого… Це мало не вбило її. Отже, якби не було тебе, вона була б просто місячною доріжкою на воді. Це було б так краще? Вона не знала. Але як тінь – уже зникала…
Тобі ж не боляче?
Спочатку вона просто тинялася містом. Шукала того, в кого не було тіні, примірялася, кидалася під ноги, щоб зрозуміти, чи зможе повторювати чиїсь рухи, чи помітить хтось її вміння, чи буде її любити…
Її не помічали. Вважали грою світла й темряви. Іноді гралися…
Вона шукала господаря, поки не зрозуміла, що все не насправді. Насправді вона більше не хоче бути тінню. А пошуки – це так, інерція. Важко позбуватися звичок…
В її новому житті ти ще був. Іноді вона лягала біля твоїх ніг і думала, що їй найспокійніше саме тут. І, можливо, варто усе пришити на місце. Але світитися самій, щоб мати змогу бути тінню… Чи не безглуздо це? Та й батарейки вже добряче підсіли. Вона боялася зникнути.
Ти не помічав, що твоя тінь стала інакшою. Не зауважував, що раніше між нею й тобою відстані не було, вона була твоїм продовженням. А тепер ви роз’єдналися і якщо й ішли поряд, то не разом, а просто в одному напрямку.
Це так незвично – обирати напрям руху! І дивитися, як юні нерозважливі тіні намагаються прилаштуватися біля твоїх ніг… Їй вже майже не боліло. А в них – усе попереду. Хоч хто сказав, що комусь не подобатиметься все життя просто бути тінню? Усе залежить лиш від наявності джерела світла… І від того, на скільки його вистачить.
Найбільшим шоком для неї стала поява… її власної тіні! Коли вона вкотре вже, замість того, щоб неспокійно спати поруч із тобою і боязко вловлювати бліді відблиски місяця й зірок, повіялася в світ на кораблику ночі з вітрилами ліхтарів, у яскравому світлі одного з них вловила якийсь порух – щось примарне кинулося до її ніг і зробило спробу причепитися. Тінь! Спочатку вона злякалася. Тоді зраділа (існує!). Потім спробувала пояснити їй, що не хоче і не може ще мати тіні. Відганяла. А тінь лиш повторювала її рухи… Дивне створіння.
Тепер вона вже не тінь. Тому своєї тіні не помічає. Нехай. Колись втомиться й відчепиться. Головне – не помічати. Бо кохати тінь неможливо. Чомусь. Чому?
І чому ніхто з тих, хто вже чи ще не вміє світити сам, не залишається без тіні?