ЗМІЯ

Він сидів на зупинці, дивлячись услід тролейбусу, який щойно від’їхав, але ще виднівся в кінці вулиці, та шепотів із неприхованим розпачем, здивуванням і ненавистю:
Змія. Змія…

Sandra OLEK

Гарне обличчя зі слідами щойно пережитого горя. Руки, які нервово бгають комір сорочки. Розширені зіниці.
Дощ заливав його постать, але він не помічав його холодних осінніх крапель. Просто сидів, дивлячись услід тролейбусові, й усе тихіше шепотів:
— Змія. Змія.
— Хто? — поцікавилася, прикриваючи його широкою парасолькою (не щодня ж трапляються на вулиці такі нікому не потрібні, пристойні на вигляд мужчини).
— Вона, — палець пішов за рухом тролейбуса, хоча мені й так із самого початку все було зрозуміло.
— Нема вже її, нема, — почала заспокоювати, наче маленького. — Була — і зникла.
— Так, її вже нема, — в унісон моїм словам повторив чоловік з ураз посірілим і постарілим обличчям, ніби саме в цей момент повністю усвідомивши якийсь свій вчинок, що колись був для нього несуттєвим, а тепер пробив йому груди. — Була у мене сім’я — і немає.
— Слухай, — вирішила одразу звернутися до нього на «ти», щоб менше панькатися і швидше досягти певного результату. — Пішли звідси. Зараз почне лити ще сильніше. Я живу зовсім поруч. Розповіси мені усе (чоловіком пересмикнуло), тобто посушимося, вип’ємо по сто грамів, і підеш собі додому.
Він неохоче підвівся. Здавалося, що холодний дощ дещо студить його гарячу сердечну рану. Покірно пішов за мною, бубнячи собі під ніс:
— Може, воно й на краще, що ти мені трапилася, а то зараз посунув би в якийсь бар і напився б до чортиків.
Дома я відправила його у ванну, примусила добряче випаритися, а сама з тихим смутком дивилася на мокрий чоловічий піджак, який знайшов собі місце на вішаку в коридорі. Захотілося, щоб він разом із його власником облюбував собі постійне місце у моєму помешканні.
Чоловік вийшов із ванни ще більше посмутнілим. Сів, утупивши погляд у вікно. Я налила вино у келихи, поставила ковбасу і сир. Мовчала. Не пропонувала ні випити, ні розповідати. Він теж помовчав деякий час, а тоді одним ковтком спорожнив келих і почав:
— У мене була чудова жінка Люба й двоє дітей — Антон і Валя. Я почувався страшенно щасливим. Дуже любив свою родину. Але одного разу, йдучи вулицею, зустрів свою колишню однокласницю, яка подобалася мені.
Тоді, у школі, я даремно намагався завоювати її взаємність. Мучився, переживав. Вона гордо походжала шкільним коридором, впевнена у своїй винятковості. Аліна дивилася на всіх, мов через темне скло, нікого наче не помічаючи. Бо навіщо? Це її повинні були помічати.
Ми сиділи з нею за однією партою. Я носив до школи всі книжки, а вона приходила на навчання тільки з ручкою і зошитами, що поміщалися у маленькій гарній сумочці.
Аліні подобався хлопець з сусіднього класу, який чомусь не реагував на її загравання. Тоді вона виявила милість до мене.
— Хочеш, сьогодні увечері покохаємося?
У мене пересохло у горлі. І я ледве спромігся на тихе:
— Так.
— Чудово. Тоді після останнього уроку чекай на мене у спортзалі.
Я не встиг поцікавитися, чому саме там, як вона пояснила:
— Там вистачає матів.
Мов останній дурень я побіг у той спортзал, щойно продзеленькав дзвінок з останнього уроку. Чекати довелося недовго.
Двері відчинилися — і на порозі стала Аліна зі своєю нереалізованою симпатією.
— Дивися, Ігорю, він сказав (показала на мене), щоб прийшла сюди після уроків віддатися йому, бо інакше просто заб’є. Ця падлюка не дає мені жити. Якщо я тобі не байдужа, то розберися з ним.
Не встиг я навіть повідомити хлопцю, що все сказане нею неправда, як Ігор накинувся на мене з кулаками. Удар у голову позбавив мене свідомості, але, падаючи, встиг побачити, як вони упали на мати — їх тут дійсно вистачало.
Після цього я різко збайдужів до неї, але десь далеко у серці завжди відчував непереборне бажання помститися змії.
… Тепер вона стояла переді мною якась трохи вилиняла, але все ж приваблива і спокуслива.
— Як поживаєш, Павлику? Одружився?
— Так.
— А мені не пощастило. Ми з Ігорем розлучилися.
— Чому?
— Через його постійні ревнощі. Бувало, живого місця на тілі не залишить. Ти ж не забув його кулаки? Не сердься, Павлику. Ти ж був вищим і кремезнішим від нього. Я і гадки не мала, що не зможеш його перемогти. Я була така молода і дурна. Так хотілося інтриги у стосунках, гарячих почуттів. Не сердишся?
— Ні, — покривив душею. — Що було, те минуло.
— Невже ж таки — минуло? — розчаровано прошепотіла вона.
І тут мені на думку спала непогана (як тоді здавалося) ідея — закрутити Аліні голову й покинути її.
— Що ти робиш сьогодні увечері? — продовжила вона після хвилинної паузи.
— Сподіваюся, що проведу його разом з тобою.
— Правда?
— Звісно.
— То ти мені вибачив?
— Так.
— Який дивний!
— Це тому, що ти стала ще прекраснішою, ніж була.
— Тоді ходімо до мене.
Не став заперечувати. Ми опинилися в її квартирі й одразу ж почали пристрасно кохатися. Я не відчував докорів сумління через зраду дружині. Мені здавалося, що творю в цей час акт помсти, і наперед уявляв, як через деякий час пошлю Аліну під три вітри, а вона цілуватиме мої ноги й говоритиме про вічне кохання до мене. Я ж тільки засміюсь у відповідь і зникну з її життя назавжди.
Але сміятися мені не довелося. Наше кохання було відзняте. А тоді ця «акторка» вибирала такі ракурси, щоб було добре видно лише моє обличчя, а її залишилося невпізнаним. Моя дружина ледве не збожеволіла, передивившись цей «фільм», який передала їй моя «співробітниця». Я благав жінку не подавати на розлучення, але вона не могла простити цієї зради.
Мені було дуже самотньо. І попри внутрішній біль і якусь огиду до Аліни знову опинився в її ліжку, відчуваючи, що попри все, чомусь тягне до неї.
Вона сама запропонувала нам одружитися. Ми занесли заяву до рагсу. Того, що недалеко від тролейбусної зупинки, біля якої ти мене зустріла. Сьогодні ми мали тихо розписатися. Вона сказала, що свідки будуть з її боку. Дійсно, з нею прийшов якийсь хлопець і дівчина.
Ми зайняли свої місця навпроти жінки, яка мала назвати нас чоловіком і дружиною.
— Чи згодні ви, Аліно, все життя бути вірним другом Павлові?
— Ні?
— Як «ні»?
— А як же я можу бути вірним другом Павлові, коли мій колишній чоловік зателефонував мені сьогодні вранці і запропонував миритися?
Поки отямився, вона і її «свідки» зникли в тролейбусі. Звичайно, міг би її наздогнати, взявши таксі, але ноги відмовилися слухатися, та й у душі панувала буря. Отак я сам себе покарав: невдала помста, втрачена сім’я.
— А ти не хочеш помиритися з дружиною?
— Пізно.
— Вона виїхала з міста і вдало вийшла заміж. Кажуть, у неї тепер чудовий, достойний її, чоловік.
Він сумно дивився на мене очима, повними розпачу. Взагалі–то я ненавиджу чоловіків за їхній егоїзм і черствість. Але тут чогось розслабилася і розм’якла. В його очах стояли сльози, і мені теж захотілося плакати.
— Це через мене, маленька? Не треба. Я не вартий твоїх сліз, — чоловіча рука почала ніжно витирати мою щоку. — Можна мені прийти завтра? — запитав, коли перестала плакати.
— Звісно.
Павло закохався у мене. Щовечора приходив. Щодня телефонував кілька разів. Дівчата на роботі аж заздрили:
— Щастить же тобі. Тепер чуйні чоловіки — справжній раритет.
— Ти — моя рятівниця. Без тебе я б здурів або спився, — майже щодня вдячно повторював Павло.
Восени мало відбутися наше весілля. Ми потрохи купували все необхідне для цієї урочистої події. Розкішне біле плаття і дорогі туфлі вже кілька днів займали у кімнаті почесне місце.
… Ми прогулювалися вечірньою вулицею. Дійшли до зупинки. Під’їхав тролейбус.
У вікні віддзеркалився профіль гарної жінки — і Павла перекосило. Він випустив мою руку і побіг до відчинених дверей.
— Ти куди?
— Помститися!
Він вскочив у тролейбус. Перед тим, як двері зачинилися, встигла крізь сльози побачити, як Павло підскочив до гарної жінки і почав шалено обціловувати її обличчя. Мені було не важко здогадатися, хто вона така.
Я без сил опустилася на лаву й прошепотіла:
— Змія. Змія.
— Хто? — почувся поруч співчутливий чоловічий голос.