ПОВСТАНСЬКА МЕДСЕСТРА БЕРЕГЛА СВОЮ ТАЄМНИЦЮ БІЛЬШ ЯК ПІВСТОЛІТТЯ

Лише тепер племінники, яким дісталися у спадок її спогади, дозволили оприлюднити окремі сторінки незвичайної долі волинянки

12 листопада виповнилося б 90 років від дня народження Надії Олександрівни Жолинської – неординарної обдарованої особистості, яка за польської влади активно відстоювала права українців на рідну мову та культуру, брала участь у гуртках художньої самодіяльності, що діяли в Мизовому Старовижівського району при «Просвіті», а під час фашистської окупації рятувала поранених повстанців, працюючи медсестрою в шпиталі біля села Котуш Камінь–Каширського району – своєрідної волинської столиці УПА. Після закінчення Другої світової війни мужній дівчині дивом вдалося уникнути репресій

Микола ШАЯСЮК, краєзнавець, уродженець села Мизове Старовижівського району

Про повстанську сторінку її життя так ніхто і не дізнався б, якби вона не залишила свої спогади племінникам Володимиру і Вірі – дітям старшої сестри Марії. Ці записи справді унікальні, бо в нашій окрузі вже давно немає серед живих очевидців бурхливих подій більш як сімдесятирічної давнини.
Можна сміливо припустити, що сила духу юної патріотки – у глибоких родинних традиціях. Її прадід Григорій, коли стали дорослими й одружилися його діти, залишив сім’ю та рідне село, вирушив паломником до Єрусалима, де пробув чотири роки. Додому повернувся щиро віруючою людиною і доживав віку під впливом побаченого на Святій землі. А дід Василь десять років відслужив у царській армії, отримав чин унтер–офіцера, мав ліцензію на відкриття магазину, першим у Мизовому став передплачувати газету, що на той час було великою рідкістю. Зі своєю дружиною Єлизаветою жили дружно і красиво, зверталися одне до одного тільки по імені та по батькові. Виховали трьох синів і трьох доньок, які створили міцні сім’ї.
Надійка зростала в селянській родині. Крім неї, в Олександра та Анастасії Жолинських було ще троє дітей: старша від Надії Марія та молодші Настасія і Петро. Змалечку вона не цуралася навіть найтяжчої роботи: вміла косити, ходити за плугом, їздила на конях. Попри втому після трудового дня вечорами поспішала до гурту мизівської молоді. Адже хлопці та дівчата ставили п’єси українських авторів, читали вголос художні твори та газети. Фашистська окупація не завадила Надії закінчити торговельний технікум у сусідньому селі Седлище. Ще одну професію – медсестри — здобула підпільно. Після закінчення вишколу її дорога пролягла на Камінь–Каширщину.
Зі спогадів Надії Жолинської:
«Дівчата моїх років ходили на вишколи, де вчили анатомію. Це було нелегко. Я також ходила і…все йшло на диво добре. Уроки з анатомії, медицини давала дуже гарна дівчина, трохи старша від нас. Усе було секретно. Я так і не знаю, хто організував подібні вишколи–курси.
Фронт наближався. Всі, хто служив в німців поліцаями, пішли до лісу і зброю повернули на тих, хто дав її, – на німців. Організовувалась УПА – Українська повстанська армія. Багато молоді йшло до неї. Однак все робилося таємно, адже німці могли знищити не тільки сім’ю, а й все село.
Одного разу я почула, як старша сестра Марія говорила мамі, що мене мають забрати в УПА, бо добре знаю анатомію. Там треба працювати медсестрою. По мені пройшли мурашки страху, але не подала виду, що чула їхню розмову і тримала себе в рівновазі.
Через деякий час мене сповістили, що маю йти в сусіднє село, там переночувати і вирушати далі… У другій половині червневого недільного дня зібралася й пішла з доми… Переночувала в клуні Кратка в Секуні з двома гарними дівчатами. Ранком пішли до села Мильці. Зайшли до священика в якомусь наче монастирі… Він поздоровався привітливо з нами, поговорив про нашу молодість–красу. Човном допливли до села Ниці, де переночували. Тут зібрався цілий обоз, із яким відправилися в путь через Датинь, Велимче, Бузаки. У Хотешові обідали в школі. Підкріпившись, вирушили далі через село Котуш до лісу на хутір, де розташувався медичний пункт. Тут лікували ранених стрільців, кожен із яких мав своє псевдо. Їх було чоловік 12 – молоді хлопці».
«… Ранених було багато. Якось повстанці напали на місто Камінь–Каширський, де був німецький шпиталь. Там забрали постіль, ліки, білизну, а також двох лікарів і медсестру. Одного й зараз пам’ятаю – його прізвище Гутаревич. Медсестра була його рідною сестрою. Вони були схожі між собою. Дівчина гарно грала на гітарі та співала пісню:
Шумить–гуде дібровонька,
Плаче–тужить дівчинонька.
Плаче–тужить ще й ридає,
На шлях битий поглядає.
Битим шляхом козаки йдуть,
Вороного коня ведуть.
Пісня припала мені до душі. Я теж співала, а сльози самі лились з очей».
«Одного разу ми переїхали з лісу в село Котуш, де в школі розташувалась наша медчастина. Сюди везли ранених повстанців і цивільних. Тут робили перев’язки й ампутували, коли було потрібно… Я була хірургічною медсестрою. Не боялася на операціях. З мене вийшов би хороший лікар, бо в критичних моментах… прибавлялося сили і вміння. Приходилося зі школи ранених виносити в ліс, який був поруч, коли німецькі літаки бомбили, літали так низько, що строчили з кулемета. Нашу медчастину прикривали повстанці, але збивати літаки не насмілювалися, щоб не видавати себе».
«…Я швидко запам’ятовувала назви ліків, мазей… На одному місці не стояли, а переїжджали з одного на інше. Я дуже нудьгувала за домом, сім’єю, з якої пішла, не попрощавшись і нічого не сказавши. Мене щось мучило, не давало спокою. Ночами, щоб ніхто не чув, плакала. Дуже хотілося додому, де було так весело в сім’ї».
«На Спаса в 1943 році я втратила не тільки спокій, а й рівновагу. Перестала їсти, спати. Щось наче мучило мене. Через тиждень дізналася, що саме на Спаса вбили мого друга Міхала. Я дуже переживала, здавалося, втратила частину себе, що ніколи і нікого більше не буду так поважати, як його. Мені здавалося, що навіть сонце не так світить, як раніше, коли в мене був такий хороший друг.
Тут було багато гарних хлопців. Але я навіть жодного разу не подумала про те, щоб знайти ще друга. Для мене всі вони були якимись чужими, далекими, хоча бачила, що кожен із них не проти подружити зі мною. Були тут два Василі – галичани. Високі, стрункі, гарні. В одного псевдо – Мрія, в другого – Думний. Видно, що вони освічені, ґречні. Їхня поведінка подобалася мені, але зближуватися я нізащо не хотіла. Мені було сумно, жаль ранених, які мучилися від болю. Деякі вмирали. На щастя, таке траплялося не на моїй зміні».
Скупі рядки спогадів Надії Жолинської ховають її душевну драму, на яку авторка лише натякнула, розповідаючи про свою тугу за повстанцем Міхалом. Вдалося достеменно встановити, що її коханий був поляком…
У післявоєнний час вродлива розумна дівчина не раз привертала увагу хлопців. Залицявся до неї навіть один із працівників НКВС, під невсипущим наглядом якого перебувала сім’я патріотки. Він шукав докази її причетності до українських повстанців, проте родина та односельчани надійно берегли таємницю.
Власне, це і дозволило Жолинській продовжити навчання після визволення Мизового від фашистів. Разом зі своїми ровесниками вона потрапила на педагогічні курси до Луцька. У грудні 1944–го отримала направлення на роботу в замшанівську школу (Ратнівський район). У подальшому завідувала на Старовижівщині синівським, а в 1947–му – соколищенським навчальними закладами. Після заміжжя в листопаді цього року перейшла вчителювати у рідне село. Водночас заочно закінчила Володимир–Волинське педагогічне училище. Напевно, своєрідним прикриттям для патріотки був її батько, який став першим головою колгоспу імені Сталіна, що його організувала радянська влада в Мизовому 12 лютого 1948–го.
Шлюб не приніс Надії щастя в особистому житті. В 1960–му вона вдруге вийшла заміж і виїхала до чоловіка в Ригу. Там влаштувалася на відомому радіозаводі «ВЕФ». Але щороку провідувала малу батьківщину разом із чоловіком або донькою. Нелегкі повстанські часи, вочевидь, позначилися на її здоров’ї: патріотка захворіла на тяжку недугу суглобів.
Жолинська хотіла написати роман про свою велику авторитетну сім’ю, щоб на тлі родинних подій відобразити хроніку воєнних часів на Волині, однак хвороба перешкодила здійснити ці наміри. Записи, де зафіксувала враження від побаченого і пережитого в шпиталі загону УПА, вірші, які писала, тексти пісень, що їх тоді співала молодь, передала племінникам. Померла повстанська медсестра в Ризі 21 вересня 2007 року – в день Різдва Пресвятої Богородиці, на храмове свято в Мизовому, яке любила до останнього подиху.

На фото: Надія Жолинська (крайня справа) з учителями Мизівської середньої школи Ольгою Дацун та Анастасією Дубік (серпень 1959 року).