ВЕЧІР З УБИВЦЕЮ

Місто полонив жах. Ось уже три місяці у ньому безчинствував маніяк-убивця. Його жертвами були не надто привабливі жінки середнього віку. Перед смертю кожна з них мала статевий контакт із вбивцею. Всі вони були неодружені чи розлучені. І загинули у своїх домівках від удару ножем у серце

Sandra OLEK

Жертв було сім. Мало б бути вісім, але останній вдалося вижити. Вона перебувала в лікарні у тяжкому стані без надії на одужання. Засоби місцевої інформації тільки те й робили, що застерігали самотніх жінок від випадкових знайомств. Просили прикрутити свої інстинкти, щоб не стати черговою жертвою маніяка.
Антоніна Петрівна дивилася в дзеркало й думала, чи варто їй брати до серця ці майже щоденні повідомлення. Вона вважала себе досить приємною на вигляд особою тридцяти двох років. Ще не була одруженою, але вірила, що поїзд ще не пішов, що вона ще встигне зазнати сімейного щастя.
— Хай страхолюдинки журяться, а мені – нічого.
Узялася до звичного суботнього прибирання. А тоді вирішила винести сміття. Йти до бачка було далеченько: в приватному секторі, де жила, їх було не так вже й багато. Накинула на плечі стареньку курточку, взула ноги в розбиті черевики, які вдягала біля хати, коли стояла така ж, як і сьогодні, хляпа.
Повернувшись до незамкненої (хто про це знає?) хати, відчула в ній чиюсь присутність. Її здогад підтвердився, коли в кінці коридору, перед входом до кухні побачила чорні чоловічі черевики.
Спочатку хотіла вибігти з хати й кликати на допомогу. А тоді прислухалася й почула, що чайник, який не був поставлений на вогонь, видає характерні для киплячої води звуки. Це хтось знайомий.
Почуваючись значно сміливіше, зайшла до кухні й знову остовпіла: за столом, спиною до неї сидів якийсь чоловік. Він підняв голову, й вона побачила перед собою зовсім незнайоме обличчя.
— Ой! – закричала й кинулася бігти.
— Швидше, ще швидше! – кричав з кухні незнайомець.
Почуваючись остаточною дурепою, повернулась.
— Хто ви такий?
— Невже не пригадуєш, Тоню?
— Ні.
— Й не дивно: покупців багато, продавщиця – одна.
— Не розумію.
— Що тут розуміти? Кілька років тому ще жив у цьому районі. Ходив до тебе на пиво.
— Чому ж не пригадую?
— Напевно тому, що ніколи не дозволяв собі тебе вщипнути, як це робили інші.
— Трохи легше. Я нікому не дозволяю цього робити!
Її відповідь здивувала незнайомця, і він став мугикати собі під ніс щось веселе. А тоді дозволив собі припустити:
— Але ж намагаються?
— То лише їхні проблеми, – сердячись, відповіла Антоніна. – Ох і лупцюю ж я їх.
— Ну і молодець! Нічого кожному до рук даватися.
– І я так кажу.
— Кому?
— Та напарниці своїй. Ну й що, що чоловіків не маємо. Це ж не значить, що перед кожним плазувати.
– І що ж вона?
— Не слухає. Сама їм до рук іде.
— Здається, починаю пригадувати. Але вона не твоя сусідка.
— Звісно, ні. Живе у тому домі, де магазин «Троянда».
— Навіщо це мені?
— Й справді. А ти тут звідки взявся?
– Ішов собі вулицею. А тоді бачу: знайома продавщиця,очевидно боячись дрібних злодюжок, покинула хату й побігла викидати сміття. Дай, думаю, я холостяк, зайду до одинокої жіночки, може, хоч чаєм пригостить.
-Тільки чаєм. На горілку й не розраховуй. Я не з тих, хто мужиків градусами ловить. Як наша завідувачка.
— Ця багачка, певно, має не такий будиночок, як ти, а цілий особняк.
— Ага.
– І де?
— На Підгаєцькій. Про що ж це ми щойно говорили?
— Про те, що вона використовує горілку як наживку.
— Точно. Споює одного, споює, а напоїти до штампу в паспорті ніяк не вдається. І куди дівається жіноча гордість?
— Невже ти не хочеш заміж?
— Чому ж ні? Чим гірша від тої ж завідувачки? Гарніша й фігуровіша, ніж вона. Та й не дурніша. І господиня хороша. Тому й не принижуюся перед чоловіками. Тому й чекаю, що знайдеться хтось, який це поцінує. А якщо такий не прийде, то ніякого не треба. Не буде того, щоб я горілку за любощі ставила.
— Молодець! – чоловік аж підвівся на стільці. – Отака дружина мені й потрібна.
Поліз цілуватися.
Антоніна м’яко відштовхнула його від себе.
— Вибач, але я не цілуюся з першим–ліпшим. Хоч золоті гори тут обіцяй! Краще пий чай. І підемо телевізор дивитися. Зараз почнеться мій улюблений серіал.
Чоловік поволі сьорбав з чашечки, дивлячись на Антоніну з усе більшою симпатією.
– І чому ти не зустрілася мені раніше?
— А що, комусь обіцявся? – задала питання лише заради цікавості (ніколи, на відміну від багатьох інших жінок, не дивилася на першого зустрічного, як на потенційного чоловіка).
— Ні, але це врятувало б від багатьох необдуманих кроків. Налий ще чаю, – попросив.
— Ось! Тільки ходімо до вітальні: починається фільм.
Вона сиділа на дивані, відверто вболіваючи за героїнь, не соромлячись сліз. Він краєчком ока спостерігав за жінкою й кляв себе у душі, чому раніше не зайшов до неї, адже знав так давно.
— Я піду вже! – сказав і підвівся.
Вона не стала його затримувати. Хоч бачив – хотіла. Це знову обізвалося в душі болем.
— Бувай!
— А чому не говориш «заходь ще»?
— Тому що зайти чи не зайти до мене знову, однаково вирішуватимеш лише ти.
— Логічно. Щасти тобі. Я зайду днями.
Тихо причинив двері й пішов вулицею. Вона підвелася й зачинилась на ключ. Налила собі ще чаю й повернулася до телевізора. Якраз передавали новини.
Ведуча сипала, мов горохом:
— Восьмій, поки що останній жертві маніяка, таки вдалося вижити. Вона розповіла, що перед тим, як вдарити її ножем, він пояснив, що знищує легкодоступних неодружених жінок, які в надії вийти заміж лягають в ліжко до першого зустрічного. Саме такою колись була його покійна мати. Вона свого часу трагічно загинула від руки незнайомого чоловіка.
Потерпіла вже встигла назвати прикмети злочинця. За її показами складено фоторобот. Ось цей звір!
Гарячий чай полився на коліна жінки. Вечірній гість дивився на неї з екрана телевізора!