Я хочу зізнатися в особливих почуттях до… Радіо. Не усміхайтеся, будь ласка: упевнена, ви зрозумієте мене, коли дочитаєте до кінця…
Я хочу зізнатися в особливих почуттях до… Радіо. Не усміхайтеся, будь ласка: упевнена, ви зрозумієте мене, коли дочитаєте до кінця…
Знаєте, іноді мені здається, що повітря, яким дихаємо, має ще і якісь радійні частинки. Ти дихаєш ними і стаєш по–доброму залежним: і коли з твого простору зникає радіожебоніння – починаєш задихатися (бракує інформації, бракує свіжості дня і ще чогось, що ми називаємо «для душі»). Радіо змушує моє серце битися частіше навіть після багатьох років роботи у студії у «прямому ефірі», воно уміє викликати «мурашки по шкірі» від особливо влучного вислову когось із колег чи когось із земляків–героїв наших передач. А тут ще й котрийсь зі слухачів розчулено розповідає, як багато знайомих дякували йому за його слова по радіо. Або напише у соцмережі, що слухає радіо «Луцьк» у далекій Америці, бо небезінтересно, як живуть його земляки. А ще завжди думаю: яке велике диво – звукові хвилі, радіохвилі. Щодня ми прислухаємося до того, що лине з приймача, то «зачеплюючись вухом» за якусь значущу для нас фразу чи незвичайну мелодію, то віддаляючись думками у своє. Тільки радіо з усіх ЗМІ дарує нам таку незалежність: «Живіть собі, робіть необхідну роботу, а мене всього-на-всього тільки слухайте, прислухайтеся. А матимете вільну часинку, то я не проти: можете слухати і вслухатися». Одночасно, радіо – дуже вимогливий засіб масової інформації. Так, воно не потребує особливої зачіски, гарного вбрання, макіяжу і продуманих рухів. Так, воно не потребує чітких вивірених колонок. Передусім, воно потребує емоційного слова: живого, теплого, відвертого, але зваженого і логічного. Слова, здатного розширити і розмалювати новими фарбами видноколо. І воно має ЗВУЧАТИ! Соковито, проникливо, іронічно, ще якось, але обов’язково з повагою до радіослухача. Адже це він – головний герой усякого радіодійства. Це заради нього журналіст пише і креслить свої тексти, заради слухача редактор коректує, щоб написане «заграло», режисер «підсмачує і підживлює» його музичною підкладкою, а оператор видає в ефір. Ми, звісно, по-своєму сприймаємо цей коктейль, створений, мушу підкреслити, з незвичайних інгредієнтів (на основі мудрих думок, щирого вболівання, з нотками журливості, сумнівів, але й надії): хтось розчулюється, хтось сердиться, що все так, хтось робить гучнішим звук, а хтось – стишує… Радійники вірять, що останніх найменше. Аналізують як слухачі і як професіонали, що спрацювало, а що «кануло у безвість», і знову беруться до роботи. Щоби СВІТ ЗВУКІВ із життя по радіо був життєдайним, щоби волиняни з одного краю області знали, чим переймаються їхні земляки з іншого, щоби бачили, хто і з чиєї ласки виривається вперед у бізнесі, владі, творчості, у вихованні дітей, у будь-якій праці, а головне – доброчинності. Для чого? Усе просто і складно: любити себе у своїй країні набагато легше, якщо бачиш, як багато готові віддавати одне одному інші. Отож, я хочу освідчитися Радіо. «Я люблю тебе, я бачу, що у твої радіотенета потрапляють особливі люди, які беруться за непросте завдання – підкреслювати здатність цього світу бути чеснішим, мелодійнішим, кращим»! Твоя палка шанувальниця. Думки радійника підслуховувала Оксана КАЛИНЮК. На фото: Хоча радіо винайшли більш як сто років тому, але без нього не обійтися і зараз
