«Чвертку» самогону «на Варшавці» продають за 13 гривень, розведеного спирту — за 15...
«Чвертку» самогону «на Варшавці» продають за 13 гривень, розведеного спирту — за 15
Аби увійти в образ, три дні не голюся. Обідньої пори у неділю вдягаю куртку, натягую на голову капюшон й уважно розглядаю своє відображення у дзеркалі. Звідтіля на мене позирає доволі підозріла мармиза із сумнівними намірами. Отже, час мого журналістського експерименту настав. Вирушаю в район Завокзального («Варшавського») ринку. Моя мета — розвідати місця, де можна недорого купити пляшчину
Сергій ХОМІНСЬКИЙ
СМЕРДИТЬ ЧОРТОМ, АЛЕ ПИТИ МОЖНА Неквапно прогулююся між ринком та автостанцією. У скверику грає оркестр, за столами під тутешнім ганделиком чаркують кілька компаній, туди–сюди поспішають перехожі. Чолов’яга середніх літ підпирає спиною стіну автостанції, погойдуючись в такт музиці. Схоже, йому вже добре. Підходжу до нього: — Добрий день. Де тут можна «четвертушку» недорого купити? Чоловік здивовано дивиться на мене, простягає руку. Коли ж до нього нарешті доходить суть мого запитання, він щиро усміхається, демонструючи кілька золотих передніх зубів: — Братан, я не звідси. Поміг би, але не знаю… За кілька хвилин помічаю серед заклопотаних перехожих старшого чоловіка, який поволі тягне за собою два віники. Чоловік наче й тверезий, але інтуїція підказує мені — він знає те, що мене цікавить. Підходжу, так само вітаємося за руку: — Не підкажете, де самогонки взяти? — Йди до «Слона». Там дядько ходить. Високий такий, грубий. Але в нього не самогонка. Розведений спирт — 15 гривень чекушка. — І як він? — Смердить чортом, але пити можна. Йду до торговельного центру «Слон». Хвилин із десять тиняюся біля нього, зазираю в кожен навколишній закуток. Але «високого й грубого дядька» ніде не видно. Підходжу до гурту чоловіків, тихенько пояснюю, що мені треба і кого шукаю. — А — то він уже пішов. Усе продав і пішов. Може ще вернеться — а може вже й нє… Ти в слєдущий раз краще зранку приходь.., — пояснює мені один із чоловіків.
ТИ ШО, З ДУБА ВПАВ — МУЛЬТІКА НЕ ЗНАЄШ?! А й справді, що ж я за телепень такий — приперся похмелятися в обід, – картаю себе, повертаючись до автостанції. Аж ось назустріч ще зовсім молодий чоловік — може й тридцяти немає. Проте не зовсім акуратний одяг та трохи припухле обличчя таки видають любителя хильнути. Мене приймає за свого, жваво пояснює: — На сороковому точка хороша є, або до «Слона» йди… — До сорокового далеко, а біля «Слона» вже був — на сьогодні лавочка закрита… — Погані дєла… Треба, значить, Мультіка шукать… — А хто такий Мультік і де його шукать? — Ти шо, з дуба впав — Мультіка не знаєш?! Але де його зараз знайти, я й сам не знаю… Продовжую перепитувати у людей. Тепер мені радять іти безпосередньо на ринок.
У МЕНЕ СВОЯ КЛІЄНТУРА, ПЕРЕВІРЕНА — НАШО ВОНО МЕНІ… Заходжу в «рундук» і спускаюся вниз. Підходжу до старшої жінки, яка продає всяку продовольчу всячину. Збагнувши що до чого, вона якусь хвилину дивиться на мене — трохи співчутливо, трохи осудливо: — Тут не шукай. Зараз ні в кого немає. Йди на вулицю — там мусить бути. На самісінькому виході з «рундука» знайомлюся з чоловіком років 60-ти. Добре вдягнений, акуратно поголений… він, проте, вже не надто міцно тримається на ногах — корка сьогодні понюхав уже добряче: — Тебе як звати? Серьога? А мене — Віталька. Я не балабол. Я — електрик шостого розряду. Якщо маєш 15 гривень — зараз буде «четвертушка»! Віталій хвилин двадцять водить мене «Варшавкою». Судячи з усього, він тут персонаж авторитетний. З багатьма вітається, перемовляється кількома словами. Обходимо кілька «точок» — але скрізь нам відмовляють продати пляшчину. Може бачать, що Віталію вже досить — а може моя компанія насторожує… Розуміючи, що діла не буде, «гублю» свого нового друзяку біля однієї з «точок». В одному з рядів заводжу розмову з жінкою–продавчинею. Спочатку вона наче не розуміє про що йдеться. Але згодом таки вказує поглядом на сусідку, яка торгує навскоси від неї. Підходжу. Вітаюся. Відразу кажу, що треба. В очах жінки вагання. На жаль (як для мого експерименту), обережність бере гору над бажанням заробити: — Я вас не знаю. У мене своя клієнтура, перевірена — нашо воно мені…
ЗРОБИ ЛЮДИНІ — СВОЙ ЧЄЛОВЄК! Низка «невдач» позначаються на моєму настрої. До того ж, страшенно хочеться пити (не горілки — води). Може це й додає моєму образу останніх необхідних штрихів — наступна спроба вдається на всі сто! Підходжу до жінки, яка продає домашні яйця, квашену капусту і ще силу–силенну всілякої провізії. Питаю «в лоб», але дуже тихенько: — Підкажіть, де взяти «четвертушку». Годину вже шукаю — знайти не можу. — Пішли, — коротко відповідає. Веде до своєї знайомої, яка торгує продовольством у цьому ж ряду. Киваючи головою в мій бік, каже: — Зроби людині — свой чєловєк! — Вам сюди принести? — питає та мене. — Як скажете, можу й з вами сходити. — То пішли! Виходимо за територію ринку, підходимо до припаркованого обабіч дороги червоного «Жигуля». Жінка відчиняє двері, дістає з–під сидіння повну дволітрову пластикову пляшку самогону й порожню скляну «чвертку». Схилившись, вправно наливає без ніякої тобі лійки. Не надто криючись від випадкових перехожих, віддає мені спиртне, а я їй — обумовлені 13 гривень. Радіючи, що експеримент вдався, переходжу через пішохідний міст на залізничний вокзал. Може й там вдасться щось роздобути? Із приміщення вокзалу саме виходить колоритний дядько–бородань, обвішаний якимись незбагненними клунками. — Добрий день. Ви не в курсі, де тут пляшку дешевше знайти? Дядько зупиняється, ставить частину клунків на землю і пильно дивиться на мене. Почута відповідь мене неабияк спантеличує і присоромлює: — П’яниці не наслідують Царства Небесного. Пити не можна — гріх перед Богом…
