АЛЕ НЕ ВОНА

Він прийшов і повідомив, що закохався в іншу.
– Гарнішу?
Ні. Скоріше навіть навпаки.

Sandra OLEK

– То чому ж, Анатолію?
– Вона розумніша. Веселіша. З нею так цікаво. Від тебе за тиждень слова цікавого не почуєш. А ця... Сипле жартами, мов з мішка. Знається на спорті. Від тебе ж нічого путнього, крім переказу нового рецепта торта, не почуєш. (А хто їв і нахваляв?) Ти можеш по кілька днів не розмовляти зі мною. Влаштовувати ні з чого скандали. А вона – усе з посмішкою, усе зі смішком.
Ага, спробувала б посміятися, якби отримала тисячу гривень, а він вісімсот одразу ж виніс на розваги! Замість усмішки тоді б ікла показувала!
– Одним словом, Вєрко, передумав я з тобою одружуватися. Завтра заберу назад свою заяву. Щоб там не світилася. Бувай! Читай книжки. То, може, якогось чоловіка біля себе й втримаєш. Бо поряд з цією жінкою ти виглядаєш повною дурепою!
Ах ти ж, поганцю! Коли побачила тебе в мороз на вулиці. Коли лежав п’яною мордою в снігу й ледве дихав. Коли викликала швидку. Коли в лікарню до тебе ходила й ліки носила. Називав розумницею. А тепер, оклигавши, не бачиш мого розуму!
Образа пекла під серцем, витісняючи усі інші думки, крім бажання завадити йому зв’язатися з тією розумахою, яка стала в мене на дорозі. Чому так влаштовано: ти рятуєш йому життя, а він штовхає тебе у безум? Як же придумати щось таке, щоб ця жінка не хотіла його сприймати й на дух?
Зайшла до магазину в пошуках книжки, яка підказала б мені вихід із моєї ситуації. Але там не було видань на зразок «Як повернути коханого», «Відновлене кохання». І почесне місце займали книги з песимістичними назвами «Шлюб. Від розквіту до фінішу», «Самотня жінка», «Життя після розлучення».
Прийшла додому й увімкнула телевізор, але, переглянувши кілька фільмів, заснула серед ночі, так і не дочекавшись від нього поради. Тому, ледь прокинувшись, вирішила послухати свого серця. А щоб йому було легше, запропонувала йому пляшечку винця, яке йому так сподобалося, що воно, взявши на підмогу хитрість, придумало параграф 1. Для його реалізації вирішила скористатися допомогою моїх колег, розкривши їм ряд наших зі зрадником інтимних подробиць.
Анатолій сидів зі своєю павою (дійсно я набагато ефектніша, як доповіли мені потім дівчата) у нашому кафе, тримаючи її за обидві руки, час від часу підносячи їх до губ і покриваючи поцілунками. Вона цвіла, мов бузок навесні.
— Привіт, солоденький! — якась дівчина фамільярно плеснула його по плечу.
— Ви помилилися!
— Невже, Толику! Вчора ти був іншим. Не таким наляканим.
— І вигадливим, — додала ще одна дівчина, підійшовши з іншого боку. — Як згадаю, знову хочеться.
— Не було ніякого вчора, — сердився Толик. — Не слухай їх, Ірусю. Вони мене з кимсь плутають. До того ж ти знаєш, що вчора я забирав тебе від матері.
— Справді, — почала заспокоюватися наїжачена жінка. — Так що, дівчатка, не сходиться.
— Ще й як сходиться. З ким він, по–вашому, до вас добирався?
— То скажіть, в яких я був плавках?
— Ти називаєш плавками свої сімейні труси?
— А яку назву має твоя родима плямка під правим стегном?
— Все, з мене досить! — закричала Ірина. — Пусти. Я не хочу тебе знати. Донжуан.
— Невже не бачиш, що вони тебе розігрують і тільки й чекають, щоб повірила у їхні вигадки.
— Але ж усе сходиться!
— Люба, повір мені, що вони просто підтасували деяку інформацію з мого колишнього життя. Ходімо звідси, любонько. А ви, дівчатка, скажіть своїй замовниці, що ваш план провалився.
— Перед тим, як вони пішли, це були його останні слова, звернені до нас, — сказала одна колега.
— Було видно, що вона вірить йому, а не нам, хоч ця розмова була для неї не з приємних.
— Нічого. У мене є ще параграф 2.
Я покликала до себе в гості свою вагітну сусідку й, виділивши певну суму грошей, попросила допомогти.
Ірина сиділа у мого вдома. Я точно знала, що Анатолій поїхав у відрядження. Почувши дзвінок, вона пішла відчиняти. За дверима стояла вагітна жінка й щасливо посміхалася.
— Добрий день! Мені потрібно побачити Толика!
— Його немає.
— Шкода, адже я у вашому місті лише проїздом.
— Що привело вас до нього?
— Хотіла б подякувати.
— Я передам йому вашу подяку.
— І гроші. Бачите, як він постарався, — погладила себе по круглому животу. — Як і домовлялися. Нарешті в мене буде дитина. А мені не загрожує розлучення.
— Нічого не розумію.
— Що ж тут розуміти. У нас із чоловіком п’ять років не було дітей. Мій звинуватив мене у нездатності бути матір’ю (хоч причина, як тепер видно, у ньому самому) і пригрозив розлученням. Я побачила Анатолія на базарі й помітила його схожість з чоловіком. Тому попросила його мені допомогти. Звісно, за гроші. Хай і невеликі. Якась тисяча гривень за п’ятдесят сеансів. Ну й наїздилася сюди. Та в мене більше грошей нема. Ну все, побіжу. Мені на автобус. Передайте йому від мене найщиріші вітання. І скажіть, що я завжди згадуватиму його круглий кухонний стіл, на якому ми вперше зайнялися коханням…
— Я ще не встигла спуститися донизу, як вона грюкнула дверима. Догнала й сунула в руку гроші, сказавши:
— Це вашому малюкові.
— Ось, візьми, — сусідка поклала переді мною десять дещо прим’ятих купюр. — Знаєш, я так увійшла в роль, що почуваюся тепер майже зрадницею.
Параграф другий теж не спрацював. Видно, Анатолій володів даром переконувати. Тому вся надія покладалася на параграф 3.
Одна працівниця загсу виявилася моєю колишньою однокласницею. Тому я попросила її зателефонувати, коли одружуватиметься Анатолій Панасюк. Вона мені не відмовила.
Для реалізації третього пункту знайшла неодружену вагітну жінку, майбутній чоловік якої ще не приїхав із заробітків і, сама прикинувшись вагітною і покинутою чоловіком, попросила про допомогу. Вагітні всіх країн, єднайтеся! Вагітна жінка хотіла допомогти такій же не допустити весілля «батька її дитини» з іншою. Тому й прийшла в загс в такому платті, яке демонструвало її положення у найкращому ракурсі.
Не встигли наречені зайти до холу, як вона з криками кинулася до моєї суперниці. Здерла й кинула під ноги її фату. А тоді взялася за напівзомлілого Анатолія.
— Ах ти зраднику! Це ж треба вміти маскуватися майже до останнього дня. Одна ходить від нього вагітна, а він одружується з іншою. І тобі вистачить совісті стати його дружиною, знаючи, що в нього має народитися дитина? Бог усе бачить. Ти будеш покарана.
— Це брехня. Вперше бачу цю жінку.
— А не забагато жінок, побачених тобою вперше? Яка я була дурна, що не покинула тебе одразу, ще тоді — в кафе! Залишається лише радіти, що ще не пізно. Хто може бути впевненим, що у їдальні, де мали святкувати цю подію, на тебе не чекають матері, тримаючи на руках твоїх дітей…
Вона повернулася й пішла. Я намагалася не відставати від неї, переповідаючи на ходу деякі інтимні подробиці.
Чи подіяв параграф третій, чи всі вони у сумі дали бажаний результат, але моя суперниця остаточно відмовилася від Анатолія.
— То хто з нас остаточна дурепа?