У клубі ветеранів війни і праці «Неспокійні серця» вшановували ювілярів...
У клубі ветеранів війни і праці «Неспокійні серця» вшановували ювілярів...
Євгенія СОМОВА
За плечима у лучанок Марії Шевчук та Лідії Федорук життєва дорога довжиною у 90 літ, тисячі добрих справ і сумлінна праця на благо Батьківщини. Жінки пам’ятають і воєнне лихоліття. Марія Гаврилівна була на фронтах Великої Вітчизняної війни. Їй, 17–річній випускниці медучилища, не раз доводилося закривати очі бійців, із якими ще недавно розмовляла, котрим перев’язувала рани, а за необхідності ставати й донором, давати кров пораненим. У неї був гарний голос, тож вони часто просили заспівати. Виконувала прохання, якою б стомленою не була. Бійці дивувалися силі духу, витривалості цієї тендітної, маленької дівчини. А їй так хотілося іноді десь заховатися і виплакатися по–дитячому — через втому, біль за їхні понівечені тіла й долі. Тож коли запитують, чи страшно було на війні, вона відповідає словами санінструктора, поетеси Юлії Друніної: «Тот, кто говорит, что на войне не страшно, тот ничего не знает о войне». У мирний час Марія Гаврилівна займалася ліквідацією епідемії тифу, малярії, інших інфекційних захворювань, які тоді лютували на її рідній Донеччині, а згодом і в Азербайджані, куди переїхала з чоловіком–військовим. Тривалий час працювала і в Нововолинській міській санепідемстанції. Її багатолітня праця відзначена трудовими нагородами, численними грамотами і подяками. І сьогодні жінка активна, бере участь у роботі клубу ветеранів війни і праці «Неспокійні серця», співає в ансамблі «Русская песня», зустрічається з учнями шкіл, студентами. Ділиться з молоддю спогадами про війну, дає власну оцінку подіям на Сході України. Марія Гаврилівна болісно сприймає їх, бо ж снаряди рвуться на її маленькій батьківщині, гинуть мирні люди і бійці Української армії, чиїсь батьки, сини, внуки. Їм вона присвятила на вечорі–вшануванні свою улюблену пісню «Ромашка», яку й сама виконала, бо ж вірить, що і ця війна невдовзі закінчиться. І там, де були окопи, зацвітуть ці ніжні квіти як символ миру і спокою. Нелегкою була доля й іншої ювілярки — кандидата педагогічних наук Лідії Федорук, яка працювала доцентом кафедри педагогіки тодішнього Волинського державного університету імені Лесі Українки. Її молодість теж проходила у воєнні та післявоєнні роки. Слухала розповідь Лідії Павлівни і бачила тендітне дівча, яке разом із мамою жене запилюженими польовими дорогами на Схід колгоспне стадо, бачила її з лопатою в руках на будівництві залізниці Кізляр — Астрахань, пастушкою у казахстанських степах. Та де тільки не довелося їй працювати у ті тяжкі роки, щоб заробити на шматок хліба. Відновити навчання у педучилищі змогла лише після війни. Закінчила його у 1946 році. — Направили мене у Волинську область. Посадили нас, 97 випускниць, у поїзд і повезли на Західну Україну, — розповідала жінка. — Доставили до Луцька. Приїхали представники районів і почали розбирати. Я потрапила в Затурцівську школу. Пропрацювавши 7 років учителем початкових класів, дівчина вступила на стаціонар Луцького педагогічного інституту. Закінчила його з відзнакою і знову повернулася в Затурці, уже вчителем історії. Вона любила свою роботу і викладалася, як то кажуть, сповна, передавала свої знання учням. Талановитого педагога помітили і запросили на роботу до Луцького педінституту. Ветеран праці, у послужному списку якої є й нагрудний знак «Відмінник народної освіти УРСР», більш як 60 похвальних грамот, вважає себе щасливою людиною, адже зуміла реалізуватися в житті не лише як професіонал, а й як жінка. Вона — мама двох дітей, бабуся чотирьох онуків, якими пишається, має й чудових правнуків. І нині у свої поважні роки не втрачає жаги до життя, а її очі блищать молодечим завзяттям і ноги просяться до танцю. Пані Лідія не може всидіти вдома, працює для громади. Вона — активна учасниця клубу «Неспокійні серця». Під її керівництвом вийшли два томи його літопису (жінка — автор тексту третього і четвертого томів). — Її блискучий організаторський талант, любов до Батьківщини сприяли тому, що клуб «Неспокійні серця» ось уже 29–й рік є осередком збереження історичної пам’яті, духовної культури і традицій народу, — сказала, вітаючи винуватців свята, його ведуча Галина Констанкевич. Щирі слова вдячності ювілярам адресували і заступник голови правління Фонду Ігоря Палиці «Новий Луцьк» Ірина Констанкевич та керівник Луцької міської організації ветеранів України Валерій Севрюков. Не обійшлося і без музичних вітань. Низку пісень подарували винуватцям свята учасники хору ветеранів «Джерела Волині» та клубу «Неспокійні серця». Співали разом із ними і ювіляри. Приємно було спостерігати за людьми, котрі у свої поважні роки залишилися оптимістами. Цифра 90 на їхньому життєвому календарі — дата, яку треба пережити, і вона зовсім не лякає. Для них їхні роки — багатство, досвід і невичерпна життєва мудрість, якою діляться з підростаючим поколінням.
На фото: Марію Шевчук та Лідію Федорук вітає ветеран Великої Вітчизняної війни Михайло Єрлін, якому невдовзі теж буде 90.
