Кажімо собі правду. Хоча б собі. Ми ж постійно себе обманюємо...
Кажімо собі правду. Хоча б собі. Ми ж постійно себе обманюємо. Так, за звичкою. Найкраще в цьому житті ми вміємо вигадувати собі відмазки...
Наталка МУРАХЕВИЧ
«Він мене кохає, просто зараз дуже зайнятий, тому два тижні не телефонує». «Він розлучиться з дружиною, просто потрібно почекати, поки діти виростуть». «Так, мені не подобаються ні моя робота, ні зарплата, але ж я мушу терпіти це все заради стабільності». «Звісно, у мене 25 зайвих кілограмів, але ось із наступного понеділка я почну бігати і рахувати калорії і тоді»… «І взагалі – варто лиш опинитися у потрібний час у потрібному місці!» «Приїде ж і по мене принц на коні». «Ні, ну якщо вже не принц, то хоча б КамАЗ із цукерками на моїй вулиці колись та й перекинеться»… І ще сто тисяч маленьких обманів, аби залишатися у затишному коконі власної безвідповідальності. А в житті при всій його складності – все просто. Не телефонує – значить, не хоче телефонувати. Не розлучається – значить, не хоче і не буде. Не приносить задоволення робота рік-два-три-десять – це не твоя робота. А кілограми – твої. І нікуди вони не подінуться, поки ти їх не подінеш. А чудодійних дієт не існує. І стабільності не існує. І «колись» не існує. І щасливі збіги обставин не збігаються просто так. Поки ти їх не збіжиш. Своїми власними зусиллями, думками, мріями… І найбільше – саме зусиллями. Не обов’язково надлюдськими, але – докладеними у правильному напрямку. А КамАЗ із цукерками – це так, бонус. Ні, не потрібно думати, що існує єдино можливе «правильно» і єдиний «правильний» ідеал. Насправді іноді комусь просто подобається страждати. Подобається гратися в нещасного. Подобається бути бідолашною маленькою конячкою, яка везе важку непосильну ношу і при цьому її ще й поганяють. Подобається чекати з моря погоди, чийогось телефонного дзвінка чи розлучення, наступного понеділка, принца, КамАЗа. ПОДОБАЄТЬСЯ! Тоді необхідно визнати – я люблю себе зі своїми стражданнями. І це мій вибір – страждати там, бути запасним аеродромом чи безсмертним поні на роботі… І зад свій я обожнюю, він монументально прекрасний! Не хочу і не буду я з ним розлучатися, і всі мої казочки про «наступний понеділок» – просто казочки. Гидка мені ваша спаржа, хай її гусінь їсть, а я люблю картоплю з салом. Просто заведено боротися із зайвою вагою, всі жіночі журнали про це пишуть, не визнавати ж, що в мені нічого зайвого нема. І чому не визнавати? Це мій зад, з чого б це він мав бути мені зайвий? А хто думає інакше – хай мене в нього і поцілує. Усе, що в тебе є, – це твій вибір. Саме цього ти достойна. Саме цього насправді ХОЧЕШ. Усе «не таке» й усі «не такі» – це те, що тобі подобається. Тому – кажи собі правду й або насолоджуйся цим усім, або вибирай щось інакше, когось інакшого і станеш кимось інакшим. А там і КамАЗ на твою вуличку, нібито й не призначену для проїзду такого транспорту, заверне. Ну так, правда – це не завше солодко і приємно. Це іноді як гидкі гіркі ліки чи як уколи. Кажи собі правду! Адже ти цього варта.
