Те, що вперше побачила у майстровитих і талановитих Віктора Сулими і Людмили Найденко і справді вражало...
Те, що вперше побачила у майстровитих і талановитих Віктора Сулими і Людмили Найденко, котрі недавно переїхали з Дніпропетровська у Тростянку, і справді вражало... Декілька сотень різноманітних фігур, статуй, фонтанів, барельєфів, античних скульптур, садового декору — це лише частина їхнього сімейного бізнесу. Вони — чи не єдині майстри в Україні, які досконало і професійно опанували новий вид мистецтва і навчилися з бетону і пластику виготовляти дизайнерські вироби, які прикрашають обійстя і садиби не тільки українців, а й мають добрий попит у Росії, Казахстані, Криму, Франції, Польщі, Німеччині, Італії
Тетяна АДАМОВИЧ
— Приїдьте і подивіться на скульптури, які роблять ці майстровиті люди. Такого ніде не знайдете, — почула від знайомих устилужан, котрі запрошували відвідати прикордонне місто. — Знайти їх дуже легко, бо незвичайна виставка розташована недалеко біля дороги, що веде у Польщу. Те, що вперше тоді побачила, і справді вражало: на зелену лісову галявину, рясно всіяну грибами-боровиками, завітали майже усі персонажі відомих українських казок! Гноми, Дюймовочка, Попелюшка, Червона Шапочка, Сірий Вовк… А ще — черепахи, боцюни, ведмеді, білки, граціозні олені й косулі, навіть страуси, мавпи й тигри — понад дві сотні різних фігурок і скульптур, серед яких є і духовні: статуї Божої Матінки, ангелів–охоронців. Особливо вражали гігантські слони, бо вони, як і всі вироби, не тільки досконалі, а й зроблені такими, які є у природі. Ще тут побачила барельєфи відомих українців, фонтани, альтанки, античні статуї, вази, горщики, декоративну огорожу. Тут і кумедні козаки, що залицяються до гарненьких молодиць, вбраних у вишитий український одяг, і Галя, що несе воду, і козацькі гетьмани… — усе, чим тільки можна прикрасити подвір’я чи будинок. А віднедавна усі ці витвори мистецтва, бо інакше їх і не назвеш, переїхали з Устилуга і стоять біля будинку господарів у Тростянці. Майстровиті Віктор і Людмила у Тростянку переїхали, щоб бути ближче до дітей, котрі навчаються у польських вузах. У цьому селі купили стару хату, поряд вони планують зводити нове житло, і, звісно, перевезли на Володимирщину і частину свого сімейного бізнесу. Там, на Сході, лишилися їхні брати і сестри, котрі також мають власне виробництво. — Якось відпочивав із дружиною в Італії і вперше там побачили фігури з бетону і поліефіру: у парках і скверах, на вулицях, біля вілл — скрізь античні скульптури дів, атлантів, а тварини стояли у справжній свій зріст. Ми ними по–справжньому «захворіли» — такі вони були досконалі, витончені, здавалося, торкни їх — і оживуть. Ще подумали, вочевидь, без художників–скульпторів тут не обійшлося, — згадує пан Віктор. — А виявилося, що роблять їх не професійні митці, а люди, котрі досконало опанували це заняття, адже не обов’язково бути професійним скульптором, щоб творити такі дива. Варто добре повчитися, перейняти досвід і обов’язково весь час треба удосконалювати свою майстерність, стежити за новітніми технологіями. Закортіло і нам спробувати щось подібне. Тим паче, що в Україні таким ремеслом майже ніхто не займається, бо матеріал дороговартісний, імпортний, — зате яка якість! Такі вироби не зрівняти з гіпсовими, що не витримують погодних умов, сиплються і розвалюються. Натомість — із бетону, поліефірних смол і пластику ні морозу, ні дощу не бояться, адже подібні технології використовують у спорудженні яхт і катерів. Минуло майже два десятки літ, як дніпропетровці разом із поляками відкрили власну справу. Увесь час вони постійно вчаться, за кордоном замовляють нові ескізи для своїх майбутніх виробів. Свого часу і вони їздили за кордон переймати досвід у тих же італійців, яким за це платили чималі гроші. — Тепер уся наша велика родина займається виготовленням виробів, якими декорують присадибні ділянки і будинки, — ділиться пані Людмила, котра вже і сама може будь–кого навчати цьому ремеслу. Допомагають нам і діти Аліна та Дмитро — вони студенти польських вузів, але на канікулах залюбки розписують наші фігури, підбирають фарби і відтінки. Як їх робимо? По-різному. Маємо спеціальні форми, отож, так би мовити, виливаємо виріб вручну. Але і верстатам довіряємо цю роботу, бо не усе зробиш самотужки. Тут уже без комп’ютера не обійтись. За допомогою цієї техніки створюємо віртуальний макет, який програмуємо для 3–Д модельного верстата. Звісно, сам процес, особливо коли виготовляємо громіздкі вироби, займає багато часу. Приміром, основу для слона два майстри роблять три місяці, ще місяць — сам виріб, який розписують вручну, наносячи декілька шарів фарби. Для довговічності й щільності купуємо спеціальні добавки — про те, що їх використовують при реставраційних роботах у Ватикані, довідалися від своїх зарубіжних колег. Менші фігури виготовляємо із турецького цементу, фарби — фінські та італійські, і знову ж, без дорогих добавок не обійтись. До слова, великий фонтан із декількох елементів і архітектурних форм важить… 26 тонн. Глава родини каже: не раз доводиться їм консультуватися із професійними митцями, заслуженими і народними. Так, свого часу вони співпрацювали із відомим скульптором, який моделював макет пам’ятника Івану Гонті і барельєф Тараса Шевченка. А відтак, Кобзар, що стоїть біля приміщення Устилузької міської ради, також виготовили уже наші, не дніпропетровські, земляки. Як і статую Божої Матері для церкви Київського патріархату. Їхні духовні скульптури і каплиці прикрашають міста і села на Львівщині, Івано–Франківщині, Тернопільщині, а фонтани із малими архітектурними формами є на Донбасі, у Києві, Гайсині, везуть такі вироби у Росію, Крим, Казахстан, Грузію. Спілкуючись із творчою родиною, не оминула запитати про западенців–бандерівців. Чи не лячно було міняти Дніпропетровськ на Тростянку? — Ми ніколи не ділили людей на «своїх» і «чужих», для нас вони скрізь однакові: дружні, відкриті і щирі. По приїзді у Тростянку, двері нашої хати не зачинялися, хтось ніс картопельку, хтось — яйця, молоко… Гріх казати про якусь ворожнечу, — згадує господар. — Недавно їздив у Карпати, то там із хати не випускали, доки не нагодують. Ще й з собою поклали сала і грибів, мовляв, скуштуйте нашого, гуцульського, навчили солянку варити. Тепер моя Люда цією новою для нас стравою пригощає родичів. Недобрих людей нам не стрічалося, бо з усіма ми стараємося ладити. І у Дніпропетровську, і на Волині люди патріотичні, з сильною духовною вірою. У цьому ми переконувалися, спілкуючись з сусідами і священиками, котрі стали нашими друзями. Та й з усіма людьми, з якими познайомилися у різні часи, дружимо до сих пір.
На фото: Здалеку здається, що король зоопарків і цирків живий, адже Віктор і Людмила виготовили його у натуральну величину.
