ЦАРІВНА. ЖАБА

Жив собі цар. У нього було три сини. Двоє розумних, а третій —таксист. Іванко-дурник. Ви що, насміхаєтеся? Відколи таксист був дурний? А відтоді, як, доживши до сорока років, набачив собі Василису Прекрасну. Молоденьку, дурноверху дівчинку...


Sandra OLEK


Вона вийшла з дискотеки під руку з якимось хлопцем, наближаючись разом із ним до його машини. Їх наздогнав ще один, який став лаяти дівчину, звинувачуючи в тому, що саме він привів її сюди, а вона тікає з іншим. Новому кавалерові це не сподобалося. Хлопці швидко організували бійку.
Василиса Прекрасна тим часом відчинила дверцята таксі й наказала:
— На Київську! Швидко!
Звиклий і не до такого, не примусив її повторювати команду.
— Що ж це ти, красуне, Троянські війни починаєш?
— Ні, регіональні півнячі бої. Хіба це воїни? П’яні півники. Та й не прийшла я з тим, хто про це говорив. Була сама. Він попросив дозволу сісти за мій столик. Пригостив вином, то вже й думав, що отримав доступ до тіла. Я й сама могла б його пригостити, коли б він мені сподобався.
— А чого ж ходиш одна?
— Не маю подруг.
— Чому?
— Через заздрість.
— Твою?
– Їхню. Коли вони біля мене, їх ніхто не запрошує.
— А цей теж хороший! – згадала про хлопця. – Не встиг вина купити, як лапати починає.
— А той – інший?
— Я його за руку вхопила при виході. Бачила, що додому збирається. От і вирішила втекти від приставали. Так ні, побачив. Тепер вони й самі не знають, чому чубляться! Пташка полетіла! Не наздоженуть.
— Любиш свободу?
— Кому вона потрібна! Хочеться мати сім’ю. Так ніхто путній не трапляється. Отут зупиніть. Дякую.
— Не треба грошей. Залиш номер телефону.
— Навіщо?
— Може, ще колись поспілкуємося.
Поспілкувалися. Вмовив її стати його дружиною. Вона одразу й почала вимагати, щоб коли йде туди, не знати куди, хай неодмінно принесе їй — те, невідомо що. Спочатку виходило. Він їй — подарунки, вона йому – поцілунки.
Але чим далі в ліс, тим казка страшніша. Відчув, що став їй байдужим. Що й подарунками не купить прихильності. Замість того, щоб дати їй свободу, відпустити на всі чотири сторони, почав принижуватися, вимолювати крихти кохання, які щоразу виявлялися все черствішими на смак.
А тоді у нього на очах її забрав Змій. Точніше кажучи, молоде змієня. Він прийшов до хати якраз тоді, коли вона пакувала речі…
Іван сів за кермо.
— Турист 326!
— Слухаю!
— Можете під’їхати на Пісочну, 7, квартира 3.
– Їду! Нехай виходять.
Зупинився біля дев’ятиповерхового будинку.
Двері відчинилися.
(Вийшла Жаба. Вона була зелена, з булькатими очима).
До нього підійшла жінка, одягнута в довгий зелений шкіряний плащ. Очі були сховані під великими чорними окулярами. Шкіру обличчя рясно вкривали дрібні червоні плямки, роблячи її майже пухирчатою.
— Мені – в дерматологічний центр! – попросила.
Зрозуміло ж, що не на конкурс красунь.
— Поїхали.
— Це ж треба було вчора так допастися до свіжих огірків, – пояснювала з дитячою безпосередністю. – І ось – наслідок обжирання, – вона зняла тонкі шкіряні рукавички й показала такі ж страшні руки. – Але нічого, до весілля заживе. Напевно, це алергічний дерматит. Повинен швидко минути.
«Хто ж тебе таку страшну заміж візьме?» – подумав.
— Звичайно, це швидко мине, – відповів.
— А ви – холостякуєте.
— Звідки такий висновок?
— У вас вигляд людини, яка не влаштувала своє життя.
— Це правда.
— Розумію.
— Що ви розумієте?
— Що вас покинула молода красуня–дружина.
— Звідки вам це відомо?
— Таке воно життя.
Вона глянула в дзеркальце й скривилася.
– І як з таким обличчям та й до дітей?
— Ви працюєте у школі?
— Ні, в садочку. Доведеться завтра повідомити дітям, що Василиса Прекрасна перетворилася на чудовисько. І сказати, що звільнити її від чарів зможе їхня добра поведінка й хороший апетит.
— Невже повірять?
— Неодмінно. У казку треба вірити.
— А в якому садочку ви працюєте?
— У 47-му. Він одразу ж за нашим будинком.
— Ось і приїхали.
— Дякую.
Чомусь сподобалася йому ця співрозмовниця.
— Я можу й зачекати.
— У мене більше немає грошей.
— Відвезу безкоштовно.
— Ні. Раптом доведеться довго чекати. Дякую.
Вранці під’їхав до її будинку і очікував, доки вона вийде.
— Привіт! Оце так зустріч. Був поряд за викликом. Як вас звати?
— Галина. І не кажіть мені «ви».
— Добре, Галино.
Відвіз. А через дві години з ним стало робитися щось зовсім незрозуміле. Він зайшов у садочок і поцікавився, де можна її знайти. У них була лише одна Галина.
— Вона зараз не зайнята?
— Ні. Розповідає казки. Ото вже вигадниця!
Галина сиділа на маленькому стільці, оточена дітьми. Побачивши його, зовсім не здивувалася. Він теж послухав казку. Пообіцяв завтра знову зайти.
Але подзвонив клієнт і попросив відвезти його за тисячу кілометрів від міста. До Луцька повернувся через два тижні.
— Турист 327!
— Слухаю!
— Вас викликають на Пісочну, 7.
– Їду.
Двері під’їзду відчинилися. До нього попрямувала симпатична дівчина в білій курточці і джинсах. Взялася за дверцята машини.
— Вибачте, я чекаю на іншу.
– Іншу?
Лише по її здивуванню здогадався, що перед ним – його Царівна, і зраділо вигукнув:
— Таки до весілля зажило!
А вона почервоніла й одразу стала Жабою, сказавши:
— До якого весілля? Я ж одружена!