ДУРОНЬКА-СНІГУРОНЬКА

Чисто-чисто пахло снігом. Він падав перукою на моє й без того біляве волосся. Бачила б мама. Вмерла б. Тільки спершу вбила б мене.
— Вєрко, ще раз побачу тебе без голови, без неї і залишишся, – вискочила колись з маршрутки, вгледівши, як суну вулицею без шапки (не личать мені головні убори).
— Добре, мамо.
От і доводиться ходити до школи паралельною до головної вулицею

Sandra OLEK

-Диви, яка прикольна малявка! – викапана Снігурка! – поряд проноситься юрба школярів–старшокласників, серед яких впізнаю Юрка Горбатенка.
Наш секс–символ.
— Швидше завіяна снігом, – каже він, неуважно черкнувши по мені поглядом.
— Ага, дуронька–Снігуронька, – притакнула його чергова гьолфрендша, Надька Степура. – Таке мале, амебне, ще й хоче залишитися без голови.
— Як і ти! – вколов Юрко свою пасію. – Соваєшся в міні – коліна аж сині.
— То зігрій! Ходімо до мене.
Юрко обнімає її за плечі, і вони зникають в заметілі.
Зітхаючи, дістаю з кишені шапочку і вдягаю її на мокре волосся.
Я люблю Юрка, а він і не здогадується про моє існування. Невиразна блондинка. Нерозвинена п’ятнадцятка. Розмір – нулівка…
— Киричок, хочеш грати Снігуроньку? – звертається до мене організатор.
– І кому буду за внучку?
— Горбатенкові.
Очі круглішають.
— Ти його не знаєш. Це 11–а, – «пояснює» мені організатор.
— Старшим потрібно допомагати, – наче неохоче ціджу крізь зуби.
— Чудово. Репетиція сьогодні.
— Тримай, – костюмерша тикає мені традиційно блакитну шубку.
Дістаю люстерко й щедро мажуся тоналкою.
— Як гарно! – сплескує вона в долоні. – Ти, виявляється, гарненька!
— Пора кликати Діда Мороза! – кажу, підбадьорена компліментом. – Щоб часом не розтанути. Жарко.
— А я вже тут! – Юрко кидає сумку на лаву. – Привіт, мала!
Придивляється до мого обличчя.
— Ми знайомі?
Пригадую «дуроньку–Снігуроньку».
— Ні.
Скоса заглядаю у дзеркало. Подобаюся собі.
І йому.
— Після репетиції проведу? – питає невпевнено.
— Проведи, – вдаю байдужу…
— Холодно, – хукає він на замерзлі руки, натягнувши на мої свої рукавиці. – Люблю тепло і затишок. І цілуватися. Хто перший добіжить до кафе, той і цілує. Раз, два, три! – торкається губами мого розкритого від здивування рота.
— Ти ж казав, хто перший…
— Невже б це була ти? – вдає здивованого. – Ну то – цілуй!
Ми довго цілуємося біля дверей кафе.
— У Луцьку – мінус двадцять, – чоловік, що відчиняє двері, доносить до нас голос ведучого прогнозу погоди.
… – Подумай, Віро, ви ще такі молоді. Тобі щойно виповнилося сімнадцять. Він тобі не пара. Ти – балерина. Душа. А він тупий, дикий військовий. Постійні чергування. Живе на роботі.
— Дельфін і русалка, вони, якщо чесно, не пара, не пара, не пара, – співає батько.
— Його мати з вами заодно. Ти, каже, військовий. Людина серйозної професії. А вона хто? Якась нещасна балерина. Роз’їзди. Концерти. Бездомна собачка.
У вікно сліпо тицяється сніжка.
— Куди ти дивишся? Слухай, що матір каже.
А я дивлюся крізь скло. Біля під’їзду, мерзлякувато щулячи плечі, витанцьовує Юрко.
До нього підходить та, що була його останньою гьолфрендшею. Щось говорить. Він заперечливо крутить головою. Побачивши мене, посилає повітряний поцілунок і жестами показує, що біжить грітися.
Дивлюся на термометр – мінус десять.
… – Чи згодні ви, Юрію, бути завжди вірним другом Вірі?
— Так.
— Чи згодні ви, Віро, бути вірним другом Юрієві?
— Так.
У кінці залу чується затамоване зітхання: Надька Степура від когось дізналася про наше весілля.
— Не для всіх після зими настає літо! – каже, тикаючи мені до рук букет.
— Мені так погано. Мене нудить, – жаліюся йому через три місяці.
Він цілує мене у скроню.
— Моя маленька. Мамочко! Я так хочу маленького! – цілує мій живіт…
— Хто у мене буде: хлопчик чи дівчинка? – зраділо цікавлюся у лікаря.
— Ні! Це пухлина. Не плач. Не смертельно. Ми її видалимо. Ти ще станеш матір’ю.
— Віро, ти не повинна зав’язувати йому долю, – каже свекруха.
— У нас ще будуть діти.
— Чула. Це кажуть лікарі. А яка думка Бога?
— Не приходь до мене! – плачу в трубку у відповідь на його дзвінок. – Не приходь!
Свекруха вдячно тисне мою руку.
Я лежу на ліжку в маленькій палаті.
— Віро! – чується за вікном.
— Юрко!
Підводжуся, не дивлячись на заборону лікарів, і притуляюся носом до скла.
Він завзято тупцює на снігу, нагадуючи композицію «треба менше пити» з «Іронії долі». Але цей тупіт якимось чином організований і осмислений. Коли Юрко закінчує стрибати, моєму поглядові відкриваються протоптані ним на снігу слова «Я тебе люблю».
Торкаюся пальцями серця – я теж.
Юрко сміється.
Показує рукою, що змерз, що біжить грітися.
Він посилає мені повітряний поцілунок. Йде до воріт.
На термометрі за вікном мінус двадцять два.
У спадаючих сутінках мені здається, що до нього приєднується якась постать.
Він приходить до мене рідше й рідше.
А тоді перестає дзвонити.
— Дуронько–Снігуронько, твій Дід Мороз розтанув, — сміється в трубку чийсь знайомий голос.
Мені передають великий букет жовтих троянд. Між ними ховається конверт.
Я хапаю його, як порятунок, сподіваючись знайти в ньому «Прости» і пропозицію почати все спочатку. Ось воно, очікуване:
— Віро, прости!
— Лікаря! – злякано кричить сусідка по палаті, а я кудись надовго зникаю.
А тоді шкодую, що знову з’явилася.
— Віро, прости!
Ідучи від тебе, зустрів Надію. Вона запропонувала зайти до неї погрітися. Влітку у нас буде дитина.
Він назве дочку моїм ім’ям. Пропонуватиме назавжди залишитися його коханкою. Відмовлюся. У мене ще буде чоловік. І дитина. Але, на жаль, це вже інша історія.