Наше знайомство із Оршулею Фариняк (на фото) відбулося дещо незвично...
Наше знайомство із Оршулею Фариняк (на фото) відбулося дещо незвично. Біля книжкової вітрини у Волинському краєзнавчому музеї, де можна придбати літературу про рідний край і не лише, розговорилася із касиркою Марією Никанорівною
Валентина ШТИНЬКО
— Не раз чую по радіо, читаю в газетах про переможців конкурсу «Коронація слова», значить це поважний конкурс. А про мою невістку чомусь ніхто й не напише, — зітхнула жінка. А на моє запитання, чи вона й справді отримала першу премію, простягнула одразу два романи–фентезі, які побачили світ у видавництві «Твердиня», — «Айхо, або Подорож до початку» й «Айхо, або Полювання на шпигуна». Другий вийшов цьогоріч з інформацією на титульній сторінці: «Від володаря першої премії у номінації «Прозові твори для дітей» Міжнародного літературного конкурсу романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «Коронація слова» (2013). Після того, як я прочитала обидва твори, і відбулося знайомство з автором. Поріг редакційного кабінету переступила молода жінка, як на мене — зовсім дівчисько з осяйною посмішкою: Ореста Осійчук (Горщар), літературне псевдо — Оршуля Фариняк. — Оресто, де і як тепер народжуються дитячі письменники? — Лелека приніс мене 1 червня у селище Журавне, що в Жидачівському районі Львівщини, але все своє свідоме життя прожила на Волині, у Старій Вижівці, де закінчила середню школу. Мої батьки — випускники Івано–Франківського медінституту, мама — психіатр, тато — акушер–гінеколог, він родом із Любешівського району. Тож і мені стелився шлях у медицину. Та я маю, як для цієї професії, надто жалісливе серце. У глибині душі завше мріяла бути письменником, але в дитинстві гадала, що всі письменники — вже мертві, а мертвою бути не хотілося. Проте писала… Хоч ніколи нічого не дописувала до кінця. Здобула вищу юридичну освіту у Волинському державному університеті імені Лесі Українки. Працювала у рідній Старій Вижівці юристом в управлінні праці та соціального захисту населення, згодом — помічником судді у Старовижівському районному суді. Ну а потім закохалася, мій чоловік Сергій витяг мене до Луцька. — Він має причетність до літератури? — Ні, він бухгалтер. І якщо у нас виникають якісь непорозуміння, Сергій каже: «Ну, ти ж у нас творча особистість…». У його вустах це така собі лайка… І коли я говорила про свої творчі плани й муки, він підсумовував: «Ну то сядь і напиши!». Якби ж це було так легко! Але одного разу я таки взяла папір і ручку й опинилася перед отою пустелею білого аркуша… Перше речення, абзац, сторінка… Прочитала чоловікові, чекаючи його реакції. Довга пауза: — Це точно ти? Це не з інтернету? Його підтримка додала натхнення. Зрештою, то був виклик самій собі: допишу чи ні? І водночас стало страшно, що треба писати далі. Спочатку я писала для Сергія і для своїх майбутніх дітей. — Не можу зарахувати себе до прихильників і поціновувачів фантастики. Та й з підліткового віку вийшла гай–гай, давненько… Але ваші книги читала з інтересом і навіть зраділа, коли на останній сторінці побачила: «Далі буде»… Та все ж, чи не занадто ускладнили ви і сюжет, й імена героїв? — Звідки Айхо? Мені важко це пояснити, чому такий карколомний сюжет і навіщо я ускладнюю собі життя. Я раптом опинилася в тому світі, я мусила це побачити як кадри фільму. А ще відчути запахи, звуки, вітер у вітрилах, побачити барви… Я описувала те, що бачила. Воно десь відбувалося, а я просто відображала… І це було якесь Боже чудо… Але так буває не завжди. Іноді пишеться важко і дуже важко. По дві години сидиш над одним словом. Коли відчуваю, що втрачаю щирість із собою, тоді перестаю писати. А загалом, Айхо керує мною, як хоче. Я не знаю, куди приведе мене стежка сюжету, бо наперед його не замислюю. Зараз вже пишу третю книгу і навіть здогадуюся, чим закінчиться четверта і що треба писати п’яту. Щоб уже всі зрозуміли, що далі не буде. — Яким був ваш шлях на «Коронацію слова»? — Коли вперше побачила рекламу цього конкурсу, одразу майнула думка: як класно було б туди потрапити! Адже це єдине джерело, де можна було б дізнатися, чи варто писати далі? Якщо хтось помітить — буду продовжувати, а ні — значить це не моє. От і наважилася послати рукопис. Коли довідалася про перемогу — радості не було меж. Але… Нічого такого не сталося. Манна небесна на мене точно не посипалася. «Клуб сімейного дозвілля» друкувати мої книги відмовився. І коли б не видавництво «Твердиня», шлях до читача виявився б нелегким, а то й неможливим. «Айхо» не з’явився б у тілі книги. Тепер час від часу запрошують на зустрічі та презентації. Погоджуюся, хоч у моєму розумінні письменник має бути людиною непублічною. Я свідомо не друкувала свої фото на звороті обкладинки, як це заведено. Але ремесло іноді зобов’язує… Треба йти до людей, спілкуватися… — Отже, ви вже знаєте свого читача? — Найголовніший мій читач — Боженка — підростає, донечці скоро за два роки. А першими читачами стали і дорослі, і хлопчинка, якому виповнилося сім рочків, і то була його перша в житті книжка. Знаєте, читання — це така штука… До нього, мабуть, треба дорости. Мій старший брат читав запоєм. І мені частенько пропонував: ну прочитай, це ж так цікаво! Але я його не чула. Я дуже пізно почала читати. Минуло чимало часу, доки я сама підійшла до стелажів і зрозуміла, який це кайф! Тепер і сама читаю дуже багато. А почалося все із творчості американського письменника Едгара Берроуза, творця знаменитого Тарзана, і його дивовижної серії з 11–и романів «Марсіани». Ще один мій кумир — Еріх Марія Ремарк. Дуже шкодую, що він так мало написав, давно вже все перечитала (романи «На західному фронті без змін», «Три товариші», «Тріумфальна арка», «Чорний обеліск» і Нобелівська премія з літератури. — В. Ш.). Але перечитувати двічі не люблю. Як і свідомо нічого не читала у жанрі фантастики, боялася підсвідомих впливів. А ось Толкіна і його «Володаря кілець» досліджувала вже не як читач, а як людина, яка робить спроби писати сама (Джон Толкін, професор Оксфордського університету, автор епічного роману «Володар перснів», помилковий переклад — «Володар кілець». — В. Ш.). Залишилося подякувати Оршулі Фариняк за приємне знайомство і побажати, аби її амбітні творчі плани неодмінно здійснилися на радість читачам.
