Обирати книги, написані колись і кимось саме для тебе – це як перелистувати спогади про знайомих, близьких, рідних людей. Знайомих багато: різні обличчя-палітурки, життєві історії-сюжети, окремі події-епізоди, співзвучні з тобою, і – і їх прибиває до твого берега та забирає назад...
Обирати книги, написані колись і кимось саме для тебе – це як перелистувати спогади про знайомих, близьких, рідних людей. Знайомих багато: різні обличчя-палітурки, життєві історії-сюжети, окремі події-епізоди, співзвучні з тобою, і – і їх прибиває до твого берега та забирає назад. Близьких – значно менше: вони такі різні і особливі, у їх очі-сторінки хочеться заглядати, вони манять до себе і – і добре, що вони були чи є у нашому житті! І вони можуть ставати рідними. Рідними, тобто такими, що до них хоч-не-хоч повертаєшся і горнешся думками. А книги, які знайшлися і стали рідними, – то як дар
Оксана КОВАЛЕНКО
1. ПОЕЗІЯ ЛІНИ КОСТЕНКО Душа належить людству і епохам. Чому ж її так сумно потрясли Осінні яблука, що сумно пахнуть льохом І руки матері, що яблука внесли?! Поезія Ліни Костенко рідна мені. Звертаюся до неї роками. Упевнена, що і у вас таке траплялося: розкриваєш книгу у хвилину зажури чи навіть розпачу на першій-ліпшій сторінці — а виявляється, що саме там, де є рядки для тебе от у ці твої такі хвилини. І слухаєш, і вони тобі кажуть, що є суєта і є правда, — і відпускає. Так у мене з віршами нашої Ліни завжди.
2. «СОФІЯ» ЛЕСІ РОМАНЧУК А ще десь в Україні живе собі Леся Романчук. Вона написала роман «Софія» — мудрий, багатий на усе, що притаманне хорошому роману з поезією у прозі. «Заповідалося на весну» — це вам не «настала весна». Є і рядки, присмачені суто галицькою лексикою. У «Софії» багато весни, любові і повага до людини, яка не допускає побутового моху у своєму житті. Із Лесею Романчук можна поспілкуватися у соціальній мережі. Але мене вистачило тільки на знайомство: забирати час у жінки, яка так пише про жінку і про Україну, не гоже.
3. «УКРАЇНА. ІСТОРІЯ З ГРИФОМ «СЕКРЕТНО» ВОЛОДИМИРА В’ЯТРОВИЧА Якось на львівському книжковому форумі очі набрели на книгу «Україна. Історія з грифом «секретно»». Автор — Володимир В’ятрович, історик і публіцист, який очолює Український інститут національної пам’яті. Це книга про українців, учасників визвольного руху минулого століття. Вона про XX століття, період, позначений у нас найбільшою кількістю білих плям, хоч, здавалося б, це мало би бути властиво для дальших століть. Незнання українцями своїх важливих і ще свіжих сторінок — це наслідок зумисних дій. У радянській школі про це не розповідали, тому, я переконана, ця книга знайшла мене.
4. «КВІТКА СОНЦЯ» ВАСИЛЯ СУХОМЛИНСЬКОГО. А ще якось одна рідна людина принесла до хати «Квітку сонця» Василя Сухомлинського. У подарунок моїй донечці. Ми читали її разом, разом перечитували і тепер, коли холодно на душі, шукаємо на поличці «Квітку сонця» з її маленькими історійками про любов і нелюбов між дорослими і дітьми. Мудрість маленькими крапельками, дзеркало, у яке, зазираючи разом з дитиною, бачиш, що із «всяке буває» варто працювати змалечку і в дорослості… Життєва психологія, не інакше.
5. «СТОЛІТТЯ ЯКОВА» ВОЛОДИМИРА ЛИСА. П’ятою книгою є «Століття Якова» Володимира Лиса. Дивлюсь на неї — і пригадую свою бабусю, мудру і просту жінку, яка постійно хотіла, щоби на своєму подвір’ї ми говорили тихіше. (Далося взнаки розкуркулення.) Думаю про свого прадідуся по татовій лінії, який воював у польському війську, відправивши на Волинь (у Радянську Україну) з Холмщини свою молоду дружину і двійко дітей. Думаю, як він сподівався, що ще побачить їх, але не побачив… «Століття…» дихає на мене волинським духом. Упевнена, що кожен «заслуговує» своєї «умовної в числі» п’ятірки. Підозрюю про існування містичного явища, коли книга знаходить тебе у потрібний тобі момент. Головне — дати шанс на цю зустріч.
Пряма мова
«Радію, що мій фах дає можливість показувати одним інших» Оксана КОВАЛЕНКО про себе Працюю на Волинському телебаченні головним редактором редакції тематичних передач. Прагну збагатити журналістський 17-літній досвід радійника (до цього працювала головним редактором радіостанції «Луцьк» і Волинського радіо ВОДТРК) ще й баченням телевізійника. Пишаюся і тим, що працюю також власним кореспондентом «BBC-Україна» у Волинській області. Над усе люблю спілкування з людьми і радію з того, що мій фах дає можливість показувати одним інших. Не вважаю, що матеріали мас-медійників є істиною в останній інстанції, але переконана, що це більш чи менш досконале дзеркало нашого суспільства (досконалість залежить від професійності редакційного колективу), у яке варто зазирати, щоб міркувати і щоб розуміти, як і чому ми живемо саме так, як живемо. Міркувати, дихати своєю мовою вчить і читання, тому я охоче підтримую рубрику «Волині-нової» про 5 книг. Рубрику, яку може створити для себе кожен.
«СТАРЕСЕНЬКА ІДЕ ПО ТІЙ ДОРОЗІ…»
Ліна КОСТЕНКО
Старесенька іде по тій дорозі, Як завжди. Як недавно. Як давно. Спинилася. Болять у неї нозі. Було здоров’я – де тепер воно? І знов іде... Зникає за деревами… Світанок стежку снігом притрусив. Куди ж ти йдеш? Я жду тебе! Даремно. Горить ліхтар – ніхто не погасив.
Моя бабусю, старша моя мамо! Хоч тінь, хоч слід, хоч образ свій залиш! Якими я скажу тобі словами, що ти в мені повік не одболиш! Земля без тебе ні стебла не вродить, і молоді ума не добіжать! Куди ж ти йдеш? Твоя наливка бродить, і насіння у вузликах лежать!
Ну, космос, ну, комп’ютер, нуклеїни. А ті казки? Те слово? Ті сади? І так по крихті, крихті Україна Іде з тобою, Боже ж мій, куди?!
Хоч озирнись! Побудь іще хоч трішки! Ще й час є в тебе! Пізно, але є ж! Зверни до мене з білої доріжки. Ось наш поріг – хіба не впізнаєш?
Ти не приходиш. Кажуть, що ти вмерла. Тоді був травень, а тепер зима. Зайшла б, чи що, хоч сльози мені втерла. А то пішла, й нема тебе, й нема…
Старесенька іде чиясь бабуся. І навіть хтозна, як її ім’я. А я дивлюся у вікно, дивлюся, щоб думати, що, може, то моя.
