На душі – зле. Ні, ще гірше. Плакати – зась. Не тому, що «залізна леді»...
На душі – зле. Ні, ще гірше. Плакати – зась. Не тому, що «залізна леді» чи створена з іншого – вогнетривкого, антикорозійного матеріалу. Просто від сліз набрякають повіки, а під очима утворюються мішки-синці. Для жінки такий «чарівний макіяж» не бажаний...
Ольга ЧОРНА
Щоправда, жіночі сльози творять дива. Одна з моїх знайомих «все дістає» завдяки сльозам. Особливо коли треба в чоловіка випросити «якусь копійку» на дрібничку, «без якої не може обійтися жінка, яка себе поважає». Соньчин чоловік трохи скупуватий. Але на жіночі сльози у нього вроджена алергія. Сонька виявила цей діагноз із перших днів подружнього життя. — Чим ти набряки з очей знімаєш? – запитала в Соньки. – У тебе ж постійні «опади». — Чаєм «Ліптон». Прикладаю, тримаю… — А іншим можна? — Кажуть, цей найкращий. Для Соньки слово «кажуть» – неабиякий авторитет. …Отже, на душі зле. Смикнуло ж послухати вранці гороскоп. Диктор щасливим голосом розповідав: «Сьогодні майже у всіх знаків зодіаку виникатимуть проблеми різного характеру». Задзвонив телефон. Сонька. Мабуть, віщування починають справджуватися. — Слухай, – без «доброго дня» чи «привіту» почала подруга, – скільки коштує кімната страху? — Ніскільки! — Не може бути! Це ж – чеський… — Що чеське? — Та цирк! Цирк! Розумієш? Там є кімната страху. Скільки?.. — Сонько, кімната страху – це наше життя. Я не цікавлюся чеським цирком. Сонька поклала слухавку. Образилася. На щастя, це в неї швидко минає. Поїздка на роботу у громадському автобусі виявилася чимось на кшталт «передпокою кімнати страху». Переді мною з двома величезними і важелезними картатими сумками, які я називаю «смерть колготам», зайшла невизначеного віку пані. — Посвідчення! Друга група! – це до водія. — Тут мій чоловік сидить, – це до мене. Пані безцеремонно вмостилася на двох стільцях і гукнула: — Васю, чого коло дверей товчешся? Йди, сідай… Вася «чемно» мене посунув і сів на «своє» місце. Мені ж нічого не залишилося, як обуритися: мужчини так не чинять. — А він не мужчина! – запротестувала пані. Автобус дружно зареготав. Через кілька зупинок пані з граційною легкістю виволокла з автобуса свій вантаж. Вася скромно вийшов після неї. Таки не мужчина… На цьому «проблеми різного характеру» не закінчилися. Зателефонувала знайома із далекого зарубіжжя. Майже рік із нею не спілкувалася. Але й так добре, що далася чути. — Що нового? Ти знаєш, що Люська (наша спільна знайома) вступила в якусь секту? Навіщо? Аби виїхати! Вже документи готує. — Люська в секті? Ти нічого не переплутала? — Ну, може, це якось по-іншому називається. Але вона вже на чемоданах сидить… Забувши запитати про мої справи, у слухавці пролунало: — Бай! До зв’язку! Після роботи пішла на шопінг. Люблю гарні речі. А хто їх не любить? Останнім часом деякі жінки ходять у магазини знімати стрес, інші – його там дістають. Ах, який костюм! Який фасон! А колір… Подумки приміряю на себе цей шикарний витвір мистецтва. Взуваю модельні туфлі, що красуються поруч із не дермантиновою сумочкою. Під звуки шансону «Кайфуем, сегодня мы с тобой кайфуем…» відчуваю себе королевою. — Завузький, правда? – хтось торкає мене за плече і повертає до реальності. «Мій» костюм ледве не тріщить на пухкенькій молодичці. — Якби більший розмір… — На жаль, – розводить руками молоденька дівчина-продавчиня. – А на вас він якраз. Я роблю у відповідь вираз обличчя – мовляв, не те, що шукаю. А на душі зле. У мене гарна фігура, а в пухкенької пані – гроші. А толку? … Я вже вдома. Завтра свято. Здалося б килимок витріпати. Звичайно, у мене є пиловсмоктувач. Але… — За що ви його так? – жартують чоловіки, які з ранку до вечора або «козла» у дворі забивають, або на життя нарікають. А я з усієї сили луплю килим. Згадую свої негаразди і луплю, луплю, луплю… Північ… «Проблеми різного характеру» залишилися у вчорашньому дні. Я не слухатиму більше гороскопів. Я… Невже плачу? Що ж трапилося з моєю залізобетонною витримкою? Засинаючи, втішаю себе тим, що десь повинен бути пакетик «Ліптона».
