БАБУСЮ, А ДЕ ТВОЯ ВЕЛИКА КУРКА?

ПРЕЗЕНТУЄМО НОВИНКУ!

Про наших працьовитих земляків, котрі на своїх плечах тримають село, ми вже писали неодноразово. Це люди, які трудяться від зорі до зорі, вміло поєднують сучасні технології і традиції, як то кажуть, підкуті на чотири ноги. Саме про них ми продовжимо розповідати на сторінках нового тематичного додатка «Господарські секрети». Тут ви зможете знайти рекомендації, що і як зробити в полі, саду, на городі, коли краще посіяти і який сорт тієї чи іншої культури придатніший для наших грунтів. Сподіваємося, «Господарські секрети» багато кому стануть у пригоді.
Звісно, без шановних читачів нам не обійтися. Ваші листи завжди були для нас дороговказом. «Господарські секрети» також чекають на ваші поради, пропозиції, зауваження. Тож, шановні знані господарі нашого краю, поділіться своїм досвідом на сторінках газети «Волинь–нова»!

Страус ему, що живе в Галини Карпович (на фото) із Великої Ведмежки Маневицького району, не любить котів, собак та… невисоких чоловіків

Людмила ВЛАСЮК

Ще з дороги мою увагу привернув величезний птах, що розгулював у дворі. Зайшовши на обійстя, спочатку перелякалася не на жарт. Господарів видно не було, а я, ледь встигнувши зачинити браму, віч–на–віч зустрілася з красенем–велетнем. Кілька секунд стояли і розглядали одне одного: страус із цікавістю нахиляв голову до фотооб’єктива, а я, затамувавши подих, прислухалася до глухого клекоту, немовби хто раз по раз бив у барабани. На щастя, на подвір’ї з’явилася господиня. Вона якраз доводила до ладу свій посаджений цьогоріч на 16 сотках малинник.
— Це донька зробила мені такий подарунок на день народження, — посміхаючись, каже Галина Степанівна про страуса. — Їх було два. Та взимку один із птахів пішов на лід і загинув. Нині у нас приживається ще маленьке страусятко.
Поки ми розмовляємо з пані Галиною про сільське життя, страус ні на крок не відходить від своєї господині, ніби оберігає. Я всіляко намагаюся йому сподобатись, але він дивиться прискіпливо, ніби хоче пересвідчитися у моїй щирості. Жінка годує його з руки, і він вдячно схиляє перед нею голову.
— Маємо чимале господарство, — веде далі Галина Степанівна. — Доглядаємо його удвох із чоловіком Василем Івановичем. Бог послав четверо дітей, двоє онуків. Ото й радіємо життю. Коли приїжджає внучка з Харкова, то відразу запитує: «Бабусю, а де твоя велика курка?»
Пані Галина розповідає, що до шестимісячного віку страусенята вразливі. На вигляд вони пухнасті, а погладиш — здається, що це їжачок. Дорослі ж адаптуються до погодних умов швидко. Ночують і зимують у звичайному хліві. Витримують будь–яку температуру. Хворіють рідко. А ще в них великі та сильні шлунки, тому з легкістю ковтають камінці.
— Дорослі птахи особливого догляду не потребують, — зізнається господиня. — Їдять траву, яблука, моркву, гарбузи — все, чим живиться й інша домашня птиця. Влітку в раціоні багато зелені, а взимку основний корм — січка з люцерни чи конюшини та зерно. Дуже оригінально страус п’є воду, а ще полюбляє танцювати у парі з малим пташенятком: плещеш у долоні, а вони удвох просто чудеса витворяють. А от котів і собак не любить. А ще чоловіків, особливо невисокого зросту. Нещодавно одного в буквальному розумінні довелося рятувати (сміється. — Авт.). У нас це австралійська самка. Щоправда, вона ще не неслася, але вже скоро будемо куштувати і страусині яйця. На зиму ми її випускаємо із загорожі, нехай гуляє де хоче. То вона собі чимчикує вулицями. Люди телефонують з іншого кутка села: мовляв, приїжджайте, забирайте птаха. М’ясо страуса схоже за смаком на молоду телятину, має насичений темно–червоний колір. Дуже смачне, дієтичне, корисне для зміцнення імунітету.
Курочки незграбно обходять екзотичного птаха — у них якраз обідня трапеза. Господиня сипле ще жменю зерна, і зголоднілий страус мчить, забуваючи про гостей. Відволікається лише на мить, коли піднімає голову на спалах фотокамери, і далі завзято дзьобає зерно. Уся птиця мешкає на подвір’ї, живуть дружно й мирно.
— Нещодавно до нас на екскурсію приходили діти з Великої Ведмежки, — пригадує пані Галина курйозний випадок. — У мене в руках нічого не було, крім п’ятдесятигривневої купюри. Я показала її страусу — і він пішов за мною. Дітлахи вдома розповідали батькам, що австралійський птах реагує лише на великі гроші, а в їхніх кишенях тільки дрібні лежали. Ну, а якщо серйозно, то різні люди приходять: одні поглядом зважують, скільки ж це м’яса вийде, інші захоплюються красою страуса. Хтось готовий відразу пустити його на бульйон, а для мене цей птах уже став майже повноправним членом нашої сім’ї. А ще він чудовий охоронець від хижих птахів, ласих поживитися бройлерами чи іншою дрібнотою.