ВОЛОДАРКА ДОЛІ 

У вікно заглянув пізній зимовий ранок. Я важко розплющила очі, ще тяжче усвідомлюючи реальність. Голова гула й розламувалася. У горлі шкребли тисячі мишей. Це ж треба було вчора на іменинах у знайомої так допастися до морозива, щоб сьогодні ледве підвести голову ...

Sandra OLEK

Щоб хоч якось налаштуватися на гарний настрій, засунула руки під подушку й, намацавши перший-ліпший папірчик, витягла його на світ Божий. Розгорнула – і... Все. Папір був невинно, незаплямовано білим. Білісіньким. Мені нічого не світило.
І яка ж це зараза підсунула мені таку свиню? Хто з дівчат, вирушаючи на свято додому (дві мої «однокімнатниці» мали чоловіків Андріїв), вирішив у такий спосіб на увесь наступний рік зіпсувати мені настрій? А навіщо ж було просити їх допомогти мені занотувати якомога більше імен? Хіба самій важко було взяти словник і виписати найуживаніші з них?
Лежала в ліжку ще з півгодини, намагаючись зосередитися і визначити, кому саме влізла в голову думка зробити мені таке паскудство. І на тридцять першій хвилині таки дочекалася гіркого прозріння: авторкою чистого папірця була я сама.
Авжеж. Чітко пригадалося, як поклала перед собою чистий листочок паперу, зібралася писати, як хтось постукав і  почувся голос мого зрадника. Я автоматично підхопила зі столу білий клаптик і, нервуючи, скручуючи його в рурочку, посунула до дверей. Однаково не відстане, дятел довгодзьобий:
– Чого тобі?
– Ліко, прости.
– Нізащо!
– Тобі ж погано без мене. Я знаю, – тягнув свої руки, намагаючись обняти.
Одразу ж вималювалися ці ж долоні на голих Оксанчиних грудях. І треба ж, щоб таке «народне кіно» трапилося за місяць до весілля. Уже й заяву до загсу подали. Заручини відбули. Списки запрошених склали. Показав женишок неземне кохання – до рідної сестри нареченої.
Не забуду. Не прощу. Вив’юнилася. Глянула вщерть налитими слізьми (здалося – кров’ю) очима:
– А чи відомо тобі, що з тобою ще гірше?
– Забудь.
– Не забувається.
– То й мучся цією пам’яттю, якщо не хочеш радіти. А я (таки вгриз) – до Оксани. О, на когось гадаєш, – побачив папірець. – Чи не моє на ньому ім’я? – потягся до скрученого листочка.
– Ні, – сховала руку з рурочкою за спину. – Бувай здоровий, масажисте.
Закрила двері й, підійшовши до столу, кинула до купки цей порожній папірець...
Ось він лежить, біліє. Віє на мене безнадією. Бо, може, це знак не лише на рік. Чи не означає це, що заміжжя мені взагалі заказано? Замислилася.
У горлі закололо ще немилосердніше. Дістала таблетку. Посмоктала. Як мертвому припарки.
– Болить? – заглянула сусідка з блоку.
– Так, Доро.
– Яка болізнь, такі й ліки.
– Якби ж то – ангіну та й морозивом здолати!
– Подумаєш – ангіну! Хіба ти не знаєш, що тепер в Америці цілий ряд хвороб лікують низькими температурами. Зокрема, за допомогою холодного душу навіть від запалення легень позбавляють за якихось три дні. Не віриш? Я зараз.
Вона збігала до себе й тицьнула до рук газету.
– Он, бачиш? Чорним по білому.
– До чого ти ведеш?
– Та до того ж, з чого й починали: до холоду. З’їж порцію морозива. Може, полегшає. А то сидиш і крекчеш, як старезний дід на печі.
– Може, сходиш і принесеш? Заплачу й за твоє.
– Ні. Все. Біжу на пари. І так спізнююся. А чого ти така червона? Знову через свого плакала?
– Не тільки.
Сусідка, любителька усяких чужих історій, одразу ж втратила інтерес до пар.
– А ти, Доро, ворожила?
– Так.
– Як його звуть?
– Та не повіриш. Фріц. Сама по приколу написала. У нашому місті тепер стільки німців.
– Добре, що хоч німець. А в мене, Доро, – розгорнула злощасний чистий папірець, – немає не лише минулого, а й майбутнього.
Дора, не дивлячись на постійну багатокілометрову смугу життєвих невдач, відзначалася оптимізмом. Її бадьорий настрій  завжди передавався зневіреним у собі дівчатам.
– Це, Ліко, як подивитися.
– Краще б не бачити!
– Мені б твій папірець. Це ж знахідка. Хто його не підписав?
– Я.
– Тоді це стовідсотково означає, що ти сама, а не сліпий випадок є володаркою своєї долі, сама вибереш собі судженого. Як я тобі заздрю. Це не якийсь там сумнівний Фріц. Це...
– Хто?
– Та в тім-то й справа, що це вирішувати тільки тобі. Не даремно ж говориться, що людина – коваль власної долі. Так що, дівчино, досить подушку на тісто місити й сльозами поливати – квіти на ній від них не виростуть. Фарбуйся – й на вулицю по морозиво і долю  шагом марш!
Для більшої переконливості Дора власноруч застелила моє ліжко (повернення немає), наклала мені макіяж на обличчя. Перехрестила. Випхала за двері.
– Іди, володарко долі, й без кавалера не повертайся. Та дивись мені, у випадку чого, не забудь запросити на весілля! І гори вони ясним вогнем, ті пари. Сидітиму сьогодні вдома. Щось і мені вже у горлі шкребе. Ти ж і мене полікуєш морозивом?
Сміючись в душі з Дори, покірно вийшла на морозну вулицю. Як не дивно, крижане повітря наповнило мої легені свіжістю й підкинуло бадьорості. Я чинно чимчикувала ледь протоптаною доріжкою (напередодні перед похолоданням випав сніг) і здивовано дивилася на перехожих, які лаяли мороз і мерзлякувато щулилися.
Ось і найближчий магазин. Під здивованим поглядом продавчині купила дві порції морозива. Воно виглядало таким спокусливим, що не втрималася, зняла обгортку зі свого і почала їсти, згадуючи теплий смак минулого літа.
– О, main Got! – пролунало збоку.
З машини, яка загальмувала, вийшов високий чоловік середнього віку й жестом запросив мене до кафе на протилежному боці вулиці. Я не розуміла німецької, але він трохи знав російську, і ми швидко порозумілися. Фрідріх виявився веселим і добродушним чоловіком. Тож у мою кімнату ми зайшли сміючись, як давні добрі друзі.
– Ну, чи не казала я, що ти володарка долі, що тобі неодмінно пощастить? – верещала на весь гуртожиток Дорка, дізнавшись, що скоро виходжу заміж за Фрідріха. – Чи можу я після цього спеціалізуватися на пророцтві?
Звичайно, могла. Бо справжньою володаркою долі, як на мене, виявилася не я, а Дорка. Вона закрутила голову колезі мого чоловіка. Його, правда, звати Ганс. Але, яка різниця: адже Ганс і в Африці – фріц!