А ТАКИ ПРИЇДЕШ

Майже місяць тому тітка Ганя відзначала 70-річний ювілей. У телефонній розмові після моїх привітань-побажань вона сказала:
— Приїжджай… Я пиріжків напекла. Посидимо, побалакаємо…

Надія АНДРІЙЧУК

Легко сказати «приїжджай». Це ж вам не Луцьк, де маршруткою за півгодини доберешся у протилежний кінець міста. Тут усього двічі на день автобус ходить, тож на відвідини цілий день треба потратити. А де його взяти, той день, коли за клопотами ніколи й угору глянути. Цього я, звичайно, тітці не пояснювала, зіслалась на зайнятість, на будень — мовляв, я ж на роботі…
— То приїжджай у вихідний, — не забарилась із запросинами старенька. — От справді навідалась би коли…
І таким смутком бринів її голос, що обіцянка якось мимоволі злетіла з моїх уст:
— Добре, тітонько, обов’язково приїду.
— Коли ж тебе чекати?
— Постараюся ще до Нового року…
Але у життя на нас власні плани. Воно захоплює нас у свою круговерть і, немов снігова лавина, тягне за собою. І в тому хаосі змін, турбот, проблем — важливих і не дуже — ти й не помічаєш, як із самодостатньої людини, котра планує свій час і справи, перетворюєшся на маленьку піщинку, яку несе бурхлива течія.
Відцвітають літа, переходять
у пам’ять,
Не встигаєш, ночами
доточуєш дні.
Кружеляє життя на такій
бистрині,
Що не ти, а тобою діла твої
правлять,
– не раз пригадую собі поетичні рядки Миколи Луківа. Точно підмічено. Дні миготіли один за одним, підкидаючи нові завдання і створюючи нові перешкоди. Та у цім життєвім вирі я не забула про дату, коли всі Ганни і Ганнусі святкують іменини. Тож мала ще один привід зателефонувати тітоньці.
— А таки приїдеш? — нагадала вона наприкінці розмови.
…До Нового року залишалося усього 6 днів. Здавна так велося, що до його настання годилося навести лад в оселі, перемити-попрати-протерти, аби до свят усе сяяло чистотою. Тож останню суботу року я вирішила присвятити домашнім справам. Засинала далеко за північ, втомлена, але задоволена. І все ж десь у глибині душі озивалося сумління, докоряючи невиконаною обіцянкою. «Нічого, — втішала я себе, — он у січні стільки свят буде, тоді й провідаю тітку. Накуплю гостинців та й поїду…»
…Недільного ранку мене розбудив телефонний дзвінок. Вибиралася зі сну, немов із підземелля. Щось снилося… Снилось мені… Ні, не згадаю… А телефон не вмовкає. За вікнами — темрява. На годиннику — за двадцять хвилин сьома. Кому ж не спиться в неділю о такій порі? У трубці чую схлипування й уривчасті слова двоюрідної сестри:
— Вибачай, що так рано… Мама… Мами вже нема…
— Тримайся, люба… Я виїжджаю.
Якраз встигаю на вранішній автобус. По дорозі треба купити вінок… От тобі й «накуплю гостинців»… Відчиняю дверцята шафи, аби взяти чорну хустину, — і… так реалістично бачу тітку Ганю: обпершись на ворота, вона стоїть під розлогою черешнею на своєму подвір’ї і, ховаючи у дрібних зморшках сумну посмішку, вже не запитує, а ствердно й задумливо киває головою: «А таки приїдеш…» Раптом усвідомлюю: оце і є той кадр, на якому телефонний дзвінок обірвав мій сон і якого я ніяк не могла пригадати. Таки приїду…
Ця картина стояла перед очима й тоді, коли вже розмотувався сувій дороги, назустріч бігли дерева й телеграфні стовпи, а в голові стриміло цвяшком: «А таки приїдеш…»
Залишиш справи, відміниш зустрічі, відкладеш усі свої невирішені проблеми — важливі й не дуже, забудеш про біль і втому… І таки приїдеш… Тільки, як це нерідко буває в житті, приїдеш із запізненням… І найстрашніше — із запізненням назавжди…