Коли Господь правицею Своєю
На землю душі взявся посилати,
Моя душа була поруч з твоєю —
Господь, либонь, хотів нас поєднати...
Коли Господь правицею Своєю На землю душі взявся посилати, Моя душа була поруч з твоєю — Господь, либонь, хотів нас поєднати.
Та, як сівач статечний і дбайливий, Махнув широко щедрою рукою — Й по всьому світу душі розлетілись В життя земне для щастя й неспокою.
З тих пір живу, плекаючи надії, Грішу і каюсь, в буднях знемагаю, Крізь зорепади, хуги й сніговії З усіх доріг тебе я виглядаю.
Ти десь в світах тернистий путь долаєш, Тамуєш в серці гострий біль розлуки, Через роки до мене простягаєш Свої надійні і жадані руки.
Літа ж летять — розвихренії коні, А ми з тобою так і не зустрілись, Лиш тішить думка, що в святій долоні, Мов дві зернинки, наші душі грілись.
Коли ж душа затужить, заридає, А серце стисне відчай і тривога — Смиренно очі вгору піднімаю І шлю молитву до Самого Бога.
Молю, прошу, і плачу, і ридаю: — Всевишній Боже, будь великодушний! В ім’я Твоє, не для земного раю, Не розкидай по світу рідні душі.
Благослови їх вкупі вік прожити, Плекати спільно життєдайну ниву. Якщо Твої щасливі будуть діти, Хіба не будеш з ними, Боже, Й Ти щасливий? МАРІЯ ТАРАСИЧ. смт Іваничі.
