БЕЗНАДІЙНИЙ ВИПАДОК

Вона сиділа на кріслі, втупивши погляд у стелю, і навіть там великими червоними літерами було написано: «РАК». Так, вона, Наталія, зустрілася віч-на-віч із цією хворобою і тепер ледве стримувала сльози, що вже струменіли серцем

Sandra OLEK

-Така молода і чарівна, – чоловічий голос і рука на плечі змусили відволіктися. – Як вас звати?
– Тут не місце для знайомства, – відповіла ледь чутно, гостро глянувши на молодого чоловіка в сірому елегантному костюмі.
– Чому ж? – не погодився він.
– На порозі смерті це просто ні до чого, – не витримала і таки впустила сльозу в кінчик ока.
– Смерті? Хто говорить про смерть? – тихо, але заперечливо сказав чоловік.
– Я! – ще більше притишила голос.
– Давайте втечемо звідси, – запропонував співрозмовник, мовби не чув, мовби назва цієї хвороби ні про що не говорила.
– Куди? Не можу: чекаю результатів аналізу. Нещодавно проходила хіміотерапію.
– Вони нікуди не втечуть, – не погодився і взяв її за руку. – Ходімо ж. Знайшли місце розсістися.
Їй хотілося кричати від обурення, від його нечулості. Добре тобі казати «ходімо», здоровому велетню з широкими плечима. А вона ж умирає. Так показали аналізи. Так сказали її чоловікові лікарі. Толик пішов від неї через місяць після цієї звістки, забравши з собою до матері їхнього десятилітнього сина.
– Залиш хоч дитину! – молила.
– Дивитися на твоє конання? Гарантую, що на похорони він прийде зі мною.
– Може, я ще одужаю!
– І не мрій, – добив. – У тебе безнадійний випадок. І не смій сину говорити про свою болячку, – смикнув за рукав халата. – Хай думає, що просто їде на літо до бабусі в гості.
Коли за ними зачинилися двері, вона й справді почала конати. Кожний новий день, замішаний на болю й відчаю, нівечив її тіло.
Вона пройшла курс хіміотерапії і тепер чекала результатів аналізів. Сидячи тут, краєчком вуха почула, як дві старші жіночки, йдучи до виходу, вихваляють молодого, нового напрочуд здібного лікаря Радислава Юрійовича Іваницького, який щойно оформився сюди на роботу.
– Його дружина померла від цієї ж хвороби. От він і намагається рятувати від неї інших.
На вулиці чоловік у сірому взяв її руку, підбадьорливо стиснув. Побачив незасмагле місце на пальці – слід обручки. Не сказав нічого.

У кафе, куди він її привів, було напрочуд тихо, як для обідньої пори. Він підкликав офіціанта.
— Каву з коньяком!
— Що ви? Я не питиму!
— Ще й як питимете, — не погодився він. — Я що, по–вашому, схожий на алкоголіка?
— Ні, — мусила визнати. — Але ж у мене…
— От і вип’ємо за ваше одужання! — сказав переконливо, глянувши в напружені зіниці.
— Це вже зайве, — повернула розмову в русло свого болю.
— Ні, — його не можна було переконати в протилежному. — Але спершу — за знайомство.
— Наталія.
— Талія у вас і справді ого–го–го! — кинув схвальний погляд на по–дівочому струнку фігурку.
— Це все — результат хвороби.
— Далася вона вам. Ми ще погуляємо на вашому весіллі.
Весілля зі смертю. Можливо. Вона хотіла заплакати, і відчула, що не може. З цим чоловіком їй було так хороше.
Вони розмовляли вже понад годину.
— На жаль, мені час іти. Дякую за компанію і підтримку.
— Куди це ви зібралися? — зробив здивовані очі.
— По результати аналізу.
— Далися ж вони вам. Молода, гарна. І завела жалібної: аналізи. Нікуди ви не підете. Заберете іншим разом. Десь через півроку.
— Та ви жартуєте? Я не зможу спокійно спати.
— Чому?
— А раптом вони поганючі?
— Невже, взнавши про це, ви зможете добре виспатися? — примруживши очі, поцікавився він.
— Ні, у мене одразу ж розірветься серце.
— Так от, щоб цього не сталося, ви туди не підете.
— Я не зможу спати, — повторила вперто.
— А спати вам і не доведеться!
— Чому?
— Тому що ми з вами будемо гуляти аж до ранку.
— Моє гуляння минулося. Мені важко пересуватися.
— Значить, гулятимемо, сидячи на березі річки.
Він розрахувався і, підтримуючи її під руку, повів доріжкою, яка вела до парку.
— Які гарні чисті зорі! — вона звела на нього вдячний погляд. — Не пригадую, коли востаннє дивилася на них. От шкода тільки, — хотіла повернути на наболіле, але його губи торкнулися її волосся, і слова стали непотрібними.
— Ти, певно, втомилася? — запитав стурбовано, коли перші промені сонця заграли на воді.
— Трошки.
— Тоді ходімо до мене.
— Я ж не знаю навіть, як тебе звати.
— Славко. Ходімо ж.
Не стала заперечувати.
— Я на роботу, — сказав він, приготувавши якусь неймовірно смачну овочеву страву. – А ти — спи. Буду одразу ж по обіді.
Щойно стихли його кроки, вирішила поїхати в диспансер. Взулася. Стала на порозі. Взялася за ручку. Відчула приплив енергії, на який вже не сміла й розраховувати. Роззулася. Пішла на кухню. Взялася готувати, чого не робила вже півроку.
— Як смачно, — визнав, з апетитом жуючи приготоване нею. — Ніколи не доводилося їсти нічого подібного.
— Ну, я пішла, — сказала, з ніжністю дивлячись на нього.
— У диспансер?
— Ні, додому.
— Ти можеш мене обдурити, — не відпускав. — Для гарантії поживеш у мене…
— Ще день?
— Розмріялася. Доки не набридне.
— Тобі чи… мені?
— Тобі твоя хвороба. Ходи на повітря.
— Я почуваюся значно краще, — сказала вона через місяць. — Можна мені до лікаря?
— Сам сходжу і поцікавлюся.
— Вони загубили твої аналізи, — сказав, повернувшись.
— Це значить, що треба бігти здавати ще раз.
— Дивачка. Якби вони були такі страшні, за ними дивилися б пильніше.
— Ти маєш рацію, — не стала заперечувати, якось одразу повіривши в його слова.
… — Мені майже добре, — сказала вона через півроку.
— Ні на що інше й не сподівався.
— То мені можна буде сьогодні піти до лікаря? — спитала якось непевно.
— Тільки якщо ти згодна стати моєю дружиною.
— Так.
— Тоді ходімо разом.
— Я мушу ненадовго відлучитися, — сказав він, допомагаючи їй зняти в гардеробі пальто.
Вона підійшла до дверей кабінету. Почула:
— Це не лікар, а диво. Справжнісіньке. Він такий людяний. Так підбадьорює.
— Не дивно, що у нього найменший показник смертності.
Втішили.
Ось і її черга.
Лікар підвів голову від паперів і пильно глянув їй у вічі. Це був її Славко.
Вона безсило опустилася на стілець. Їй забракло слів.
— Радиславе Юрійовичу, візьміть трубочку! — закричала медсестра з суміжної кімнати.
— Ти, ти — Іваницький? — тільки й прошепотіла, коли він поклав слухавку.
— Тут не місце для знайомства, — засміявся він, цілуючи їй руку.
… — Ви знаєте, Клавдіє Петрівно, — сказала одна лікарка своїй колезі. — Радислав Юрійович днями одружується зі своєю пацієнткою. Вона одужує.
— Як її прізвище?
— Ведмедик.
— Та ви що? А був же безнадійний випадок.