Чемпіони світу з бальних танців на візках Надія та Іван Сіваки (на фото) продовжують підкорювати не тільки спортивні висоти, але й серця українців...
Чемпіони світу з бальних танців на візках Надія та Іван Сіваки (на фото) продовжують підкорювати не тільки спортивні висоти, але й серця українців... Читачі «Волині–нової» обрали пару «Героями листопада 2015 року». Як розповідає Надія, з початку цього року до них посилилася увага і столичних, і регіональних журналістів. У Рівному та Нетішині — рідному місті Івана, де сім’я донедавна жила, — їх впізнають на вулицях і в магазинах, хоч вони не називають це славою і скромно йдуть, точніше, їдуть в інвалідних візках, по життю, завдячуючи усім, чого досягли, Богові, батькам, учителям, тренерам…
Мирослава КОЗЮПА
Свій побут облаштовують самостійно, лише мама Надії, яка переїхала з Донбасу і зараз мешкає з дітьми, допомагає у догляді за першокласницею Даринкою, коли танцювальна пара у від’їзді чи на тренуваннях, які інколи затягуються допізна. — Якщо вже зустрілися, одружилися і відважилися народжувати дітей, то треба справлятися самотужки і не надіятися на чиюсь допомогу, — вважає Іван. — Тож, як справжня господиня, Надія і готує, і шиє, і прибирає. Уперше вийшовши на танцювальний паркет, Сіваки довели, що кращих за них немає. Відтоді визначили для себе високу мету, бо втримати першість надзвичайно важко. Свої вимоги поставили і тренери. Тож протягом усієї своєї танцювальної кар’єри долають обидві планки. Танець, каже Іван Сівак, — специфічний вид спорту, тут немає впливу ваги, довжини чи розрахунків за математичними, фізичними формулами. Зате потрібен насамперед творчий підхід. Щоб досягти результату, необхідне натхнення. Його доводиться черпати і в коханні, і в дітях. Значне місце у танцях посідають емоції: вони дуже відчутні і на тренуваннях, і особливо під час виступів. Душевний стан залежить від настрою, від переглянутої напередодні кінострічки чи інформації про події в країні, від стосунків у сім’ї. Внутрішні переживання дуже впливають на характер танцю, але все ж досвід і попередні напрацювання — визначальні. Однозначно: сім’я Сіваків щаслива, хоч Іван та Надія не мають особливого рецепту щастя. Переконані, що любов, взаємоповага, підтримка і спільні інтереси забезпечують гармонію. На певних етапах тренувань інколи важко передати романтику, і у цьому дуже допомагає подружній статус. Буває, сімейні стосунки навіть враховують судді змагань. За словами Івана, трапляється, що головний тренер збірної України з танців на візках їм каже: «Мені не потрібні на паркеті ваші каструлі й сковорідки. Я хочу бачити танець кохання, іскри в очах, а не літаючі тарілки». Та взагалі подружжя твердо переконане: якщо людина взялася за якусь справу, то повинна досягти у ній максимальної вершини. Цього вони вимагають насамперед від себе. Інші люди є для них джерелом натхнення й сили духу.
БЛІЦ–АНКЕТА
— Яке ваше життєве кредо? — Шлях здолає той, хто іде. — Ким ви захоплюєтесь, на кого рівняєтесь? — Ми не створюємо собі ідолів і кумирів. Нас захоплюють сильні духом особистості, які йдуть уперед і ні перед чим не зупиняються, які намагаються досягти якихось результатів у своєму житті. Люди з твердою позицією, які думають не тільки про себе, а й про оточуючих і суспільство. Взірцем для нас є наші тренери, взагалі вони зараз найважливіші у нашому житті. — Ви вірите в Бога? Які запитання ви йому ставите? — Звичайно, віримо і намагаємося жити за Його заповідями. Не ставимо Йому запитань — живемо з вірою і Богом у серці та стараємося принести добро і красу у створений Ним світ. Усі відповіді вже дані у Святому письмі, а життя у більшості випадків саме розставляє все на свої місця і дає пояснення — чому це потрібно, а цього не можна. — Ви у своєму житті досягли всього, про що мріяли або навіть і не мріяли? — Мрія — як невичерпне джерело: реалізується одна, виникають і виникають нові. Вони постійні. Досягнувши всього, втрачаєш сенс життя. Мрії стимулюють рухатися вперед, діяти. Без них не обійтися. У майбутніх планах — розвиватися у своїй діяльності, якою займаємося зараз, досягти в спорті, танці ще якихось висот. Надіємося, що у найближчому майбутньому зможемо потрапити на Паралімпійські ігри — ще й там вибороти якісь нагороди. Це одна із мрій. А найважливіше — виховувати дітей, допомогти їм знайти себе у житті. Найголовніше, аби вони стали хорошими людьми, гідними громадянами. — Після поїздок за кордон що хотіли б змінити в нашій країні? — Багато речей можна запозичити, але є й такі, котрі не потрібно переносити у наше суспільство. Один із яскравих моментів — перша поїздка у Нідерланди, де традиційно щороку на католицький Великдень проводять чемпіонати. Мені імпонує, що вони створили рівні умови для людей на візках, як і для звичайних. Тож і вимоги до них ставлять однакові, й на жодні привілеї чи поступки не можна претендувати. Спочатку для нас це був шок, але згодом зрозуміли: це рівноправ’я. Нам до цього ще треба йти. — Що відчуваєте, коли в черговий раз на вашу честь лунає Гімн України? — Він лунає не для нас особисто, а на честь нашої держави. Величезна кількість людей турбуються про те, аби у нас не виникало жодних проблем із перельотом, залами, костюмами… Усі вони забезпечують кожну нашу перемогу. Ми думаємо про них. Навіть про тих, котрі прибирають перед нашим тренуванням і після нього, щоб спортсмени не дихали пилом… Вони не менше за нас дбають про імідж України, хоч і залишаються без золотих нагород, а часто й доброго слова. Насамперед, це представники Всеукраїнської організації «Інваспорт» і її рівненського відділення, де ми займаємося, наші тренери, батьки… — Якими словами підтримуєте поранених військовослужбовців? — Ми з Надією познайомилися в реабілітаційних таборах, де нас навчали техніці пристосування до особливих умов життя. Цю методику в Україну привезли волонтери зі Швеції, і вона виправдала себе. Зараз дуже важливо адаптувати її до хлопців, що прийшли з війни. Донести до них інформацію дуже складно, адже тут має місце тонка емоційна грань. Стандартний набір фраз про те, що життя після отриманих каліцтв не закінчується, викликає у них психологічний спротив. Ми ж показуємо власним прикладом перемог, тому нам легше, ніж медикам–волонтерам, налагодити контакт і донести свою думку. Намагаємося передати їм почуття радості, краси, творчості, бо такі емоції повертають снагу до життя. — Що порадите тим, у кого опускаються руки і зникає бажання жити? — Потрібно цінувати своє життя і любити людей, які поряд. Не варто зациклюватися на проблемі — слід шукати себе. Часто для цього треба стукати у двері — одні, другі. Головне — не стояти на місці. Вірити у себе і в те, що ти робиш. — Уявіть себе, якби у вас виросли крила… — У таких композиціях, як «Вальс», «Віденський вальс», часто працюють лопатки. Тому ці крила відчутні. Це одна з причин, чому ми любимо танці. Коли кружляємо у парі, вони розправляються і, здається, допомагають відриватися від паркету… P.S. Після цих слів я зрозуміла, що знаменита пісня Володимира Івасюка та Романа Кудлика «Я — твоє крило» — насамперед про наших рівненських чемпіонів Надію та Івана Сіваків: Я — твоє крило, ти — моє крило, — Щастя більшого не треба. Полетімо в ніч, в неповторну ніч, І крильми торкнемось неба, неба.
ТРІЙКА ЛІДЕРІВ АКЦІЇ «ГЕРОЇ НАШОГО ЧАСУ» У листопаді-2015 (за версією читачів і працівників газети «Волинь-нова»)
СІВАКИ Іван та Надія І місце – 30,61%
Це подружжя з Рівного стало переможцем чемпіонату світу-2015 зі спортивних танців на візках, що проходив у Римі. Їхній виступ назвали неперевершеним.
ХІЛЬЧИШИН В’ячеслав ІІ місце – 21,36%
Боєць добровольчого батальйону «Айдар» із позивним «Лось» під час війни з Росією втратив руку, але зберіг силу духу. Влітку рівненчанин став бронзовим призером чемпіонату України зі штовхання ядра й метання диска.
ШРАМКО Віталій ІІІ місце – 20,24%
Пан Віталій із села Копилля Маневицького району своїми руками виготовив сонячний колектор і тепер гріє воду за допомогою небесного світила.
Трійка призерів листопада автоматично потрапляє до підсумкової анкети, в якій читачі та працівники газети «Волинь-нова» визначать «Людину 2015 року», тобто ті, хто посів ІІ і ІІІ місця, матимуть ще один шанс здобути перемогу. До речі, фартовим цього разу виявився конверт, надісланий у редакцію із селища Колки Чубай І. (так було зазначено адресата із вулиці Соборності, 8), а ощасливила учасника акції, витягнувши його лист, спеціаліст із якості товару лучанка Тетяна Семенова (просимо переможця чи переможницю зателефонувати на номер 72-38-94). Усім іншим прихильникам «Героїв нашого часу» кажемо: визначайте лідера грудня (анкету подавали у четверговому номері за 4 лютого) – і ви також матимете шанс отримати подарунок від улюбленої газети!
