У приміщення залізничного вокзалу увійшла молода жінка...
У приміщення залізничного вокзалу увійшла молода жінка з двома великими картатими сумками в руках, з якими полюбляють базарувати дрібні торговці, і хлопчиком років шести, котрий тримався за одну із сумок... Жінка як жінка: якоюсь особливою вродою не вирізнялася, але й не почвара, лише втома глибока чи непогамовний смуток застигли на її блідому обличчі з темними тінями під очима
Олена КВІТКА
Сіла на лаві, поруч умостився малюк і запхинькав, щось від матері вимагаючи. Вона сердито зацитькала, а коли малий замовк, схилила голову й затулила обличчя долонями. Якісь дивні звуки згодом почулися з–під долонь. Невже плакала? — Що з вами? — запитала в неї одягнена по-сільському бабуся, котра сиділа поруч. — Вам погано? — Так погано, що далі нікуди, — відповіла крізь долоні тремтячим голосом, але потім відтулила обличчя й стала витирати хусточкою очі. — У вас якесь горе? — не відступала бабуся. — Ой велике, — зітхнула молодиця. — Ми жили з чоловіком спочатку в селі. Він мене з дитиною взяв — малому рік всього був. Іван, чоловік, його любив як рідного сина, і свекор полюбив як онука, лише свекруха чомусь на мене й малого скоса позирала. Правда, мачухою вона доводилася чоловікові, його рідна мати померла ще молодою. І свекор її також із «причепом» брав — із донькою, вже школяркою. Могла б зрозуміти мене, сама в такій ситуації була, але… Я закінчила педагогічне училище, проте в селі не було роботи, ну та чоловік не сидів без діла — по сезонах гроші заробляв, роботящим був, горілки майже не пив. Назбирали трохи грошей і хату нову надумали зводити, бо та, в якій жили, старенька, від діда чоловікові у спадок дісталась. А будуватися нараяв свекор нам у райцентрі, де й сам мешкав. Він і ділянку для нас «вибив», і грошима допомагав. За три роки якось побудувались і навесні, якраз перед війною на Донбасі, новосілля справили. Три місяці чи й пожив Іван у новій хаті, як повістку в АТО отримав. Провоював до серпня — ні разу й не дряпнуло, але що я напереживалася — того не передати словами. Не подзвонить день чи два — і мене вже живої нема. Востаннє з-під Савур–Могили давав про себе знати — і замовк. Пропав безвісти… А незабаром, як ми про це дізнались, у свекра інсульт стався. Лікарі від смерті його врятували, але половина тіла паралізованою зосталася, практично лежачий тепер, говорити не може. Та на цьому лихо, що облюбувало нашу сім’ю, не заспокоїлося. Без чоловікових грошей, які виплачували йому як учаснику АТО і які він пересилав нам, не стало на що жити. Куди я не зверталася по допомогу: у військкомат, у відділ соціального захисту, до голови райдержадміністрації — скрізь відмовляли. «Якби було підтвердження, що він загинув, — розводили руками, — тоді б мали право отримати за нього компенсацію. А може, він живий, у полоні чи й, того гірше, — дезертирував? Не буде ж держава за дезертирство платити…» Одне слово, потрапила в таку безвихідь, хоч ґвалт кричи, та хіба ж почує хто? А тут ще один «сюрприз» чекав на мою бідну голову — тепер від свекрухи. Прийшла якось та й каже: — Повертайся назад у село, бо я цю хату продала! Від несподіванки в мене й мову відібрало. — Чого витріщилася? Знаєш, скільки на лікування чоловіка витратила? Де маю гроші брати, щоб борги повіддавати? — Яке ви мали право продавати мою хату? — нарешті спромоглася їй щось сказати. — Яка вона твоя, якщо записана на мого чоловіка? А будував її за свої гроші Іван. Ти хоч копійку заробила на неї? І хто ти взагалі така, щоб заявляти тут свої права? — Я дружина вашого сина. — Це ще треба довести, — посміхнулася єхидно свекруха. — У тебе є свідоцтво про одруження з ним? У мене в грудях похололо: а таки справді нема жодного документа про шлюб з Іваном, адже зійшлися з ним і жили, як мовиться, «на віру». Хотіли зареєструватися, та все відкладали через різні причини. «Ото доживемо до трояндового весілля, — сказав якось Іван, — то заразом і розпишемося, щоб воно на справжнє виглядало». Так само і хату на себе не встиг переписати. Хто ж знав, що мачуха може таке учверити. — Маєш два тижні, щоб виїхати, бо покупець хоче вже сюди вселятися, — поставила умову вона, виходячи з хати. — Куди ж я подінуся з дитиною? Ми ж стару хату продали ще торік… Не стала навіть слухати. Мусила вибиратися, бо захисту ніде не знайшла. Оце їду до тітки в Київську область, а що нас там чекає і як жити далі, не знаю…
