ЖОРСТОКИЙ ТРИКУТНИК

Орися з’явилася в їхньому класі, коли вони навчалися в одинадцятому. На обличчі дівчини одразу ж сфокусувалися два юнацькі погляди. Один із них належав Артемові, другий – Макарові. Біля кожного з них за партою було вільне місце
— Сідай зі мною!
Іди сюди! – вирвалося в них майже одночасно

Sandra OLEK

Новенька не потішила жодного з них. Вона кинула сумку на останню, зовсім вільну парту.
— Ви не забули, про що ми домовлялися ще влітку? – загорлала староста, щойно закінчилися уроки. – Нагадую. Доки стоїть хороша погода, мали у першу ж неділю поїхати до лісу? Хто зможе?
Новенька першою підняла руку.
— А мені можна?
— Чого ж ні? Ти ж наша однокласниця. Як тебе звати?
— Орися!..
… – Як тут гарно!
— Яке повітря!
— Як добре, що поїхали.
Орися пішла стежкою.
— Не боїшся заблукати? – догнав її Артем.
— З тобою? Ні.
— О, ви вже встигли усамітнитися! – догнав їх Макар, підозріло поглядаючи на них.
— Пішли до наших! – роздратовано сказала Орися й копнула ногою якусь криву залізяку. – Ой! Я поранилася.
Кросівка дівчини була проколотою, по нозі текла кров.
Артем миттю підхопив дівчину на руки й побіг лісом. Орися тулилася до хлопця. Макар важко тупотів за ними, проклинаючи себе за вайлуватість.
З того часу Орися й стала подружкою Артема.
— Нам потрібно одружитися!
— Тобі ж от–от в армію!
— Саме тому. Хочу, щоб вдома на мене чекала дружина. Розпишемося. А повернуся – відгуляємо весілля.
— А я вважаю, що з цим потрібно зачекати. Тоді одразу й розпис і весілля.
— Ти щось задумала?
— Ні.
— Як ні? Я бачу, що передумала бути зі мною. Нічого не вийде! Уб’ю, як гадину!
— Артеме! Заспокойся. Я тебе люблю. Коли ти так наполягаєш, давай одружимося.
— Наполягаю? Стою перед тобою на колінах? Не діждешся мого приниження! А коли тобою так крутить, то – бувай. Між нами усе скінчено!
Вилетів із хати.
Хай! Вона теж не для принижень народжена.
Ось і проводи.
— А де Орися? – цікавиться народ.
— Я її покинув! – відповідає без усяких емоцій, а сам тільки поглядає через паркан, чи не вона йде.
Ні. Нема. Хай. А таки шкода. Можна було б подзвонити, та не хоче виглядати слимаком.
— Орисю, то ти ще дома? – дивується колишня староста. – Не йдеш до Артема?
— Ні.
— Захворіла?
— Перехворіла: між нами все скінчено.
Напившись до нестями, Артем обнімав дівчат і кричав:
— Скажете Оришці, хай мене чекає. Я її люблю.
Не сказали, бо хіба хто пам’ятав?
А Орисина хвороба тільки починалася. Вона називалася вагітністю, яку супроводжувало вічне «що робити?». І була це не назва роману Чернишевського, а особиста драма.
— Що ж робити?
Дзень!
— Здорова була!
— Макар!
— Сто років тебе не бачив! Думав, прийдеш до Артема. Тебе не було.
Про Артемові слова ані звуку.
— Ми посварилися.
— І що?
— Це пропозиція?
— Так!
Одразу ж і визріло рятівне:
— Приїзди на чай!
«А твоя кохана Орися одразу ж вийшла заміж. І тобі відомо, за кого», — писала Артемові в армію мати.
…Їх розбудив стукіт.
— Хто? – схопилася жінка.
— Я!
— Артем?
— Не відчиняй! – закричав Макар.
— Виламаю двері!
— Треба відчинити!
Макар зник у кладовій.
— Заходь!
— Зрадниця!
— Ти ж сам відмовився від мене!
— Неправда! Знала ж, що люблю! Просив переказати, щоб чекала. Тобі не жити!
В руці зблиснула зброя.
— Мамо! – озвався зляканий син.
— У тебе є й виплодок!
Дуло пістолета залоскотало груди.
— Не стріляй! Це твоя дитина!
— Що? – два чоловічі голоси злилися в один.
В руці Макара, що вийшов з кладової, була сокира.
— Ні!
Артем вистрілив, але було вже пізно. Падаючи, Макар устиг встромити відточене лезо в Орисину спину.
Чоловік спрямував на скроню смертоносне дуло.
— Мамо, де ти? Я боюся.
… – Орисю, хотів за тобою, але мене кличе наш син. У нього має бути сім’я. Це буде важко, але я мушу замінити йому тебе.
Швидко витер з пістолета відбитки пальців, вклав зброю в Макарову руку.
— Чоловік убив жінку й сам застрелився.
Тихо відчинив двері спальні. На нього з цікавістю дивилися допитливі дитячі очиці зеленого, як і в нього, кольору.
Взяв дитя на руки.
— Ходімо звідси, мій маленький синочку, я тепер тобі батько й мати.