«ТИ ПІДНЯЛА ТАКИЙ ГЛИБОКИЙ ПЛАСТ, А Я ПОЛІНУВАЛАСЬ ПОЛІЗТИ ЗА ФОТОГРАФІЯМИ НА ГОРИЩЕ...»

Або «Дубівські посиденьки» у редакції «Волині-нової»

Про те, що у Києві існують земляцтва волинян, галичан, чернігівців та інших регіонів, доводилося чути не раз і навіть повідомляти на сторінках газети про їхню діяльність. А ось про те, що в Луцьку існує своєрідне «дубівське земляцтво», дізналася вперше. Створили його без особливих формальностей вихідці із села Дубова, що в Ковельському районі...



Валентина ШТИНЬКО


Щось у тому селі є таке, що своїм невмирущим міцним корінням сягає і глибини віків, і глибини людських душ, не даючи їм зачерствіти і впасти у безпам’ятство. Яскраве свідчення тому — привід для нинішніх «дубівських посиденьок» — презентація книги журналістки Лідії Синенко «Дубова — село моє сонячне», яка має немало-небагато — понад 700 сторінок! І зустріч дубівчан у стінах редакції «Волині-нової» також не випадкова. Адже Дубова — рідне село нашого незабутнього редактора світлої пам’яті Полікарпа Гервасійовича Шафети та його вірної дружини Галини Степанівни, яка дотепер не пориває дружби з газетою і частенько друкується на її сторінках. Тож вона й зініціювала цю незабутню зустріч.
До речі, в унікальному документі, віднайденому автором в архіві й опублікованому в книзі — «Сповідальних відомостях» за 1936 рік, зазначено й родину нашого редактора, але у транскрипції «Шахвета Гервасій Севастянович (35) і Антоніна Антонівна (31), діти Ганна (7), Марія (4), Полікарп (1)». Цифри говорять про вік сповідників, хоча зрозуміло, що маленькі діти не сповідалися, а лише причащалися. Однак навіть один рядок цього документа вже багато розповідає про цілу родину.
А Лідія Синенко докладно розповіла присутнім про те, як виник задум, як відбувався процес збору матеріалу, хто допомагав у роботі.
— Спочатку була цікавість. А ще — патріотичний гонор: про інші села виходять книги, а про наше, таке чудове, рідне — ні. Робота над книгою розпочалася зі збору матеріалів про свою родину, а паралельно — і про село, бо з діда-прадіда родичі по батьковій лінії жили в Дубовій, — згадувала Лідія Йосипівна. — Першими помічниками і надійними інформаторами стали старожили, які зберегли у своїй пам’яті надзвичайно багато подій і при кожній зустрічі пригадували все нові й нові факти, подробиці. Багато матеріалів вдалося відшукати в обласному архіві, хоча спочатку у картотеці побачила про Дубову лише коротку газетну замітку щодо відновлення колгоспу після війни. Але з часом справа зрушила з місця. Відшукала чимало документів, списала не один загальний зошит.
Унікальний матеріал — щоденники свого батька Платона Олександровича, учасника Першої світової війни, його спомини про життя, адресовані внукам і правнукам, — передала мені однокласниця Раїса Безека. Цим спогадам нема ціни, і багато цитат із зошитів дядька Платона використано у книзі, — сказала Лідія Синенко.
А спогади ці й справді неоціненні, бо написані по гарячих слідах, точно, правдиво, без особливих емоцій, але й не відсторонено. Гадаємо, нинішньому читачеві особливо цікавими можуть видатися рядки про події Першої світової війни, адже напрошуються паралелі із днем сьогоднішнім: «Під час великої суматохи та страху (бо казали, що німці всіх ріжуть) сім’я наша роздвоїлася. Батько, мати і дві дочки — Сусанна і Мелашка — поїхали одною дорогою, а дід Борис (це батько мого батька Олександра) з онуками Хавроською і Кулиною — іншою. Шукали одні одних. Тим часом ворог настиг і всіх повернув назад до домівок. Так мій дід з онуками прийшли у своє село. Але села вже не застали — його спалили австрійці».
Далі Платон Безека пояснює, чому спалили Дубову, яка була дуже розбудована: «Нараховувалося більше трьохсот господарів, котрі мали по три, чотири будинки і більше (хати, клуні, хліви, силники на сіно, у декого — шпихлір на збіжжя), стояло десять млинів». Дідові з онуками довелося викопати на своєму городі землянку, а батько, мати і дочки Сусанна та Мелашка не потрапили в полон, а доїхали кіньми до м. Сарни. Там коней з возами влада у всіх позабирала, за все заплатила, а людей посадили на поїзд і відправили вглиб Росії, в Курську область. Усім біженцям держава помагала — як із харчами, так і з одягом. Крім того, дуже помагали місцеві жителі».
А від спогадів Платона Олександровича про те, як довелося воювати в окопах Першої світової, в що були солдати одягнені, як харчувалися, як спілкувалися — просто відірватися годі. Тож не втримаюся від ще однієї цитати: «Бої на фронті скрізь призупинилися. Наш полк (131-й Тираспольський) стояв у лісі. По вечорах усі українці виходили на співи. Як почнемо співати, то весь полк сходився до нашої роти, обступлять нас кругом і слухають. «Вот хахлы хорошо поют!» — хвалять нас».
Книга «Дубова — село моє сонячне», проілюстрована численними фотознімками, побачила світ минулого року у видавництві «Букрек» (м. Чернівці), тож презентація її у Дубовій, яка зібрала понад три сотні односельців, уже відбулася й викликала неабиякий інтерес у читачів, особливо тих, про чиї родини згадано на її сторінках.
— Хочу сказати, ставлення дубівчан до мого прохання знайти старі фотознімки було різним, — згадує Лідія Синенко. — Більшість із розумінням допомагала, до інших довелося звертатися по декілька разів, а дехто просто відмахувався. До речі, вже після презентації книги одна із жінок зізналася: «Ти підняла такий глибокий пласт, а я полінувалась полізти за фотографіями на горище...».
Робота, пророблена автором, справді грандіозна і заслуговує вдячності не лише земляків. Упевнена, що книга буде цікавою не тільки дубівчанам, а й усім, хто любить рідний край і хоче знати його минувшину. Але вона не побачила б світу, коли б не підтримка місцевої влади, зокрема сільського голови Дубової, якого, до речі, земляки обрали на цю посаду вже вп’яте, педагога за фахом Павла Вікторовича Безеки. Адже, як розповів сільський голова, щоб віддрукувати тисячу примірників книги, потрібно було віднайти чималі кошти — 110 тисяч гривень.
— Дякую, дубівські дівчата, що ви є! — звернувся до присутніх Павло Вікторович. І дарма, що у «дівчат» уже посріблені скроні й підростають онуки й правнуки, зате вражень від уже прочитаної книги й від особисто пережитого було не переслухати. Поділилися ними «дубівська невістка» Віра Давидівна Рябко, подружжя Рибаїв, згадана вже Галина Шафета, а ведучою «дубівських посиденьок» була директор ТОВ «Газма Плюс» Любов Іванівна Оліщук, рідна сестра заслуженої артистки України Світлани Мирводи. Вона у столиці ніколи не забуває про свою рідну сонячну Дубову, яку за радянських часів з волі чиновників «перехрестили» на Дубове. 

На фото: Книга Лідії Синенко про рідне село — гідна вершина журналістських та краєзнавчих пошуків.