«ЛЮДИ ЩЕ Й ТЕПЕР ДИВУЮТЬСЯ, ЯК САМ ПОСТАВИВ НА НОГИ 5 СИНІВ»

Переможцем грудня 2015 року за версією читачів і працівників газети «Волинь-нова» став Іван Радчук із села Лозки Володимирецького району, що на Рівненщині...

Тож цими днями ми знову побували в гостях у цього чоловіка. Дізнавшись про наш візит, найстарший син Іван, який живе по сусідству, сказав батькові: «Щось до тебе зачастили». А Іван Миколайович відповів: «Бо, певно, влюбились». Одне слово, пожартував із властивим йому гумором. А якщо серйозно, то про любов не йдеться, а ось те, що чоловік заслужив на особливу повагу, – безперечно. Це засвідчили віддані Іванові Радчуку голоси і колективу редакції «Волині–нової», і читачів. Бо не може не викликати захоплення чоловік, який, овдовівши, сам дав раду дітям. І в нашому бліц–інтерв’ю мова, звичайно, і про цей, без перебільшення, людський подвиг

Катерина ЗУБЧУК

«Я НЕ ВИХОВУВАВ – ПРОСТО СТАРАВСЯ БУТИ ХОРОШИМ БАТЬКОМ»
— Іване Миколайовичу, який найсвітліший, найщасливіший день у вашому житті?
— Якщо розібратися, то це день, коли я женився. Сталося те, про що я думав, як тільки закінчилася моя чотирирічна служба на підводному човні. Пригадую, летів із Магадана літаком і хотів собі уявити, якою буде моя дружина. А зовсім скоро тішився, що все склалося вдало — зустрів свою подругу Феню, полюбив її. Тому й не довго гуляв після армії. 17 червня 1967 року ми побралися.
— Після цього вже ясно, який день для вас — найсумніший…
— Так, коли не стало моєї дружини. Коли хвороба забрала її, зовсім молоду, в мене і п’яти наших синочків. 13 січня всі святкували Старий новий рік, а для мене він став чорним днем.
— Фені не стало, як вам ішов 47-й. П’ятеро дітей було у вас на руках. Не кожен чоловік справиться. Хтось і зламається.
— Розумію, що ви хочете сказати: багато хто спився б і пропав від горілки, якою б заливав горе. А я, бачте, живу і тішуся дітьми, внуками. Мені ще й дотепер дехто з лозківських наших людей говорить, що дивується, як я сам синів вигодував, — найменшому Ярославові сім літ було.
— Та й старші сини, крім Івана, були якраз у непростому підлітковому віці, коли тільки дивись, щоб не влізли куди. Як вдалося виховати їх добрими, порядними, вдячними?
— А я не виховував – просто старався бути хорошим батьком. Таким, як колись для мене був мій.

«МОЇ ХЛОПЦІ НЕ ДІЛЯТЬ РОБОТУ НА ЧОЛОВІЧУ І ЖІНОЧУ»
— Вам Бог не дав дочок. Зате зараз ви маєте невісток. Скільки їх у вас?
— А вже п’ять. Бо за той час, що минув від нашої першої зустрічі, Ігор, який живе в Чехії, теж одружився.
— А сини везли до вас своїх майбутніх дружин «на оглядини»?
— Аякже, всі привозили. Я приймав їхній вибір, казав: «Тобі подобається – женись». Але, думаю, що і кожна майбутня невістка їхала у Лозки ще й для того, аби побачити батька свого нареченого. Чи не алкоголік який, бува? Бо ж по тому, який батько, можна судити, яким і чоловік буде. Як то кажуть, яблуко від яблуні недалеко падає.
— Батьківське благословення сини одержували…
— Так. Я сам недовго парубкував і синів наставляв на те, що в кожного має бути сім’я. Ігор трохи захолостякувався – у сорок женився, вже дуже по–європейськи. Він майже двадцять літ живе у Чехії, в Празі. Все казав, що треба заробити, аби сім’ю утримувати.
— А невістки вам компенсували те, що ви мали тільки синів, – стали для вас дочками?
— Скажу, що так. У мене з усіма ними хороші стосунки. То, мабуть, і дяка невісток за добрих чоловіків, якими стали для них мої сини.
— І для вас сьогодні, мабуть, найбільша втіха – це те, що в синів добре життя складається.
— Не побоюся сказати, що вони, як і я, – хороші чоловіки, батьки. На це їх і наставляв: раз женились, народили дітей, то треба дбати про сім’ю. Як то у приказці: любиш кататися – люби і саночки возити. Я думаю, мої сини у своїх сім’ях не ділять роботу на чоловічу й жіночу. З дитинства навчилися і вареники чи борщ зварити, і в хаті прибрати. Коли Фені не стало, то ми не те що не спродали хазяйства, а ще й другу корову завели і всі хлопці навчилися доїти.

«СВОЄЇ ХАТИ НІЗАЩО НЕ ПОКИНУ»
— Сини із сім’ями гостюють у вас. А ви у них буваєте? Маю на увазі Ігоря, який живе у Чехії, Ярослава – тепер уже москвича.
— І в Ігоря був, і в Ярослава (правда, ще до війни).
— До цього ви їздили за кордон?
— Ні разу. Ото у 2010 році зробив свій перший закордонний паспорт, відкрив шенгенську візу і місяць жив у Празі. І не тільки – повіз мене Ігор своєю машиною у Німеччину. Побачив трохи світу, подивився, як люди живуть. Ця поїздка – за рахунок Ігоря. Я тільки на паспорт потратився. Так само, як і в Москву їхав, то Ярослав фінансував, бо ж моєї пенсії хіба що на білети вистачило б. І вже в хазяйстві нічого не тримаю, щоб бути вільним… Покликав син – і я готовий в дорогу.
— А якби котрийсь із синів запропонував назавжди перебратися до нього?
— Я б нізащо не покинув своєї хати. Тут уже проживу, скільки Бог мені літ відпустив. А буду я сто років жити, – каже сміючись чоловік. І додає: – За життя треба боротися.
— Що ви вкладаєте у ці слова: «за життя треба боротися»?
— Жити як подобає: не сваритися, не матюкатися, не заздрити. Якщо і випити, то в міру…
— В принципі ви називаєте Божі заповіді.
— Так, бо то головне – жити, як сказано у Святому Письмі.
— А в церкву ви ходите?
— Тільки по великих святах. Але то не значить, що я невіруюча людина. Вірю в Бога, вірю, що над нами, людьми, є якась вища сила, яка нам помагає, нас оберігає, направляє.
— Я бачу у вашій кімнаті на стіні карта світу є…
— А то, щоб я міг подивитися на ті моря      Льодовитого і Тихого океанів, де підводним човном ходив, молодість згадати. А ще внукам показати, де їхнього діда доля водила.

ТРІЙКА ЛІДЕРІВ АКЦІЇ «ГЕРОЇ НАШОГО ЧАСУ» У ГРУДНІ-2015

  РАДЧУК Іван       І місце – 30,61%
Житель села Лозки Володимирецького району, що на Рівненщині, рано овдовів. Наймолодшому з п’яти синів тоді було лише 7 років. Але він самотужки зумів виховати і поставити на ноги своїх дітей. І всі сини йшли до батька за благословенням, коли одружувались.

   БУЧАК Михайло   ІІ місце – 23,86%
Настоятель Свято-Покровського храму УПЦ КП у селі Маяки Луцького району як справжній патріот неодноразово виконував свою священицьку роль на лінії фронту.

КАЧУЛИ Віктор і Любов ІІІ місце – 18,45%
Через 107 днів після важкого поранення, «несумісного з життям», Віктор повернувся у своє рідне село Ветли Любешівського району. Це велика перемога для його родини, адже у них із дружиною Любою, яка увесь час після поранення не відходила від лікарняного ліжка чоловіка, – 6 дітей і один онук!

Трійка призерів грудня автоматично потрапляє до підсумкової анкети, в якій читачі та працівники газети «Волинь-нова» визначать «Людину 2015 року», тобто ті, хто посів ІІ і ІІІ місця, матимуть ще один шанс здобути перемогу.
До речі, щасливим цього разу виявився конверт, надісланий у редакцію із села Лозки Володимирецького району Рівненської області від В’ячеслава Киричика, а витягнув цей переможний лист будівельник із Луцька Роман Токарчук (просимо пана В’ячеслава зателефонувати на номер 72-38-94 або 050-6166136).
У наступному четверговому номері «Волині-нової» ми запропонуємо вам підсумкову анкету акції «Людина 2015 року».

На фото: зразковий батько тримаэ на видному мысцы фото малолтыных синыв, яких довелося ростити самому.